Лицар з Кульчиць

У нашого пана суддi покоiвкою служить, – заперечив iнший. – Наш пан суддя е дуже добрий: вiдпускае дiвчину до церкви кожноi недiлi.

– То до церкви, а не до бахура! – третiй кивнув у бiк Миколая, а тодi, вишкiрившись, продовжив: – Розказували, що декотрi покоiвки крадуть iз панського столу котлетки i носять у панчохах своему бахуру голодному.

Пани заулюлюкали:

– Ану ж бо, дiвко, покажи, що у тебе в панчохах: чи не лишилося жиру вiд котлеток.

Вiд такого нахабства Миколай почервонiв, Юрiй поблiд, пани ж розреготалися.

– Облиш. До ката пiдеш за напад на шляхту. Дай я сам, – сказав тихо, тодi ступив крок уперед, ставши помiж шляхтичами i своiми друзями.

– Даремно ви, панове, ображаете невинну дiвчину.

– А хто ii ображее? Хiба ж вельможному пану заборонено пожартувати зi свого хлопа чи покоiвки? – вiдповiв за всiх той самий, що штовхнув Юрiя.

– Шляхтич мусить дбати про свою честь: оберiгати i захищати пiдданих.

Пан поклав руку на свою шаблю, пiдкрутив вус.

– Я, Ігнатiй Коналiнський, гербу «Рiлля», е шляхтичем з дiда-прадiда. Моi права шляхетськi – шаблею писанi.

Юрiй мовчки поглянув на опонента, зазирнув йому у вiчi. Лiва рука мимоволi почала намацувати шаблю при боцi, однак вiн раптом згадав, що батько повiдбирав у них зброю.

До Коналiнського пiдiйшов один з його товаришiв, поплескав по плечi, а до Кульчицького мовив:

– Ми б iще побалакали з тобою, пане, але трохи нам спiшно.

– І нам вже час, пане Юрiю, – раптом сказала ззаду Мариня.

Пани розвернулися й пiшли.

– От чого я хочу пiти на Сiч! – раптом сказав Миколай. Кульчицький зрозумiв його з пiвслова. Мариня теж:

– Обиш його, Микольцю. Не треба. Тi пани – вони всi такi.

– Так би зараз гахнув йому кулаком межи очi! – продовжив свою гнiвну тираду Миколай. – Розвелося панiв! Шляхта! Де срав пес – там герб вирiс!

Вiд цих слiв Юрiй посмiхнувся, Мариня охнула.

– Та що ти таке вже мелеш своiм язиком, бодай тебе свiт не чув i не видiв!

Миколай поглянув на Юрiя.

– Вибач, товаришу, то я не про тебе. Нiколи не змирюся з тим, що хтось е лiпший за мене лиш через те, що мае якийсь там папiрець. Скажи, пане Юрку, коли Адам орав у полi, а Єва пряла пiд хатою, хто з них був паном, а хто простим хлопом? Хто iм тi папiрцi на шляхетство повидавав? Бог?

– Матiнко Божа! Миколаю! – намагалася затулити рота коханому Мариня.