Лицар з Кульчиць

Кульчицький знову посмiхнувся:

– Ти знаеш, братику, не ти перший про це говориш. Були вже мужi…

– І що?

– Та нiчого: спалили iх живчи на вогнищi…

– А видиш, видиш! – знову озвалася Мариня, а сльози самi потекли з ii очей. Вiдвернулася.

Миколай пiдiйшов до неi, обiйняв:

– Та чого ти. Пан Юрко жартуе…

– А я тобi казала, казала… Твiй язик тебе ще до бiди якоiсь доведе…

– Ну, то що я зроблю, що такий язикатий? От коли б менi на Сiч…

– Я також про Сiч думаю, – втрутився Юрiй.

Миколай поглянув на нього iз зацiкавленням.

– Як хочеш, то йди на свою Сiч, але тодi за мене забудь, – знову озвалася Мариня.

– Мариню бери з собою, – пiдказав Кульчицький.

– Ага, думаете я така дурна, пане Юрку? – вiдповiла дiвчина, витираючи сльози. – На ту Сiч жiнок не пускають.

– На Сiч – так. Але навколо е безмежнi землi. До того ж родючi. Там можна осiсти.

– І робити сам на себе, а не на проклятого пана! – додав Миколай. – І жоден дiдько лабатий тебе псячою кров’ю не обiзве!

– Амiнь! – закiнчив Юрко i подав Миколаевi руку.

Миколай потиснув подану руку, i вони обiйнялися ще раз.

Раптом увагу Юрiя привернув якийсь незрозумiлий гомiн. На мiськiй площi перед ратушею зiбралися два великих гурти шляхти, i помiж ними Юрiй упiзнав своiх. Спочатку важко було розiбратися, чи панство веселиться, чи свариться, але слово за словом i молодий Кульчицький-Шелестович зрозумiв, що справа пахне сутичкою. Кивнувши на прощання Миколаевi, Юрiй поспiшив туди i незабаром опинився у самiй гущi подiй.

Навпроти кульчицькоi шляхти стояли польськi пани на чолi з тим самим Ігнатiем Коналiнським. На площi вже закипiло, як у казанi. Шляхта зараз же позбiгалася: однi – за кульчичанами, iншi – за поляками.

– То ви iдiть преч, немитi! Вiд вас смердить гноем, iдiть хлiви чистити. Ви ся риете у землi, як хробаки, то вам нема чого отут крутитися серед вельможного панства! Самбiр – наш!

– Заткни писок, пане. Ми за свою землю кров проливали, i за це король дав нам право i шаблi.

Юрко зрозумiв, що полякiв зiбралося бiльше, тому як дiйде до сутички, то перевага буде на iхньому боцi.

– Шляхтич нiколи не буде порпатися в землi: на то суть хлопи. То якi ви шляхтичi?! Тiльки смiх! – кепкували далi поляки.

– Нашi роди сидiли на цiй землi за сотнi лiт до того, як ви сюди прилiзли – голодранi зайди.