Апостол черні. Книга 1

Гарний, темноволосий з ясними очима, струнким ростом батька, та ледве замiтною мiмiкою брiв, що надавало його молодому обличчю вираз задумливости, то знов чудовання – робив дуже миле вражiння.

В школi тiшився не лиш симпатiею своiх товаришiв, але й професорiв. Се послiдне через свою здатнiсть, щиру одвертiсть, а передусiм за свою неустрашимiсть. У товаришiв уходив за авторитетнiсть. Раз, що як сказано, був один з найздiбнiших ученикiв, особливо в старинних мовах був дорадником слабших ученикiв – а остаточно, як се часто в мужеськоi молодi бувае, за фiзичну силу, що об’являлася не лиш при гiмнастичних вправах, а ще й у борнi з другими, у витривалости, в плавбi, а через се також i в випадках, де ученики-товаришi прогрiшилися неправдомовнiстю, недодержуванням, хоч би найнезначнiшоi, обiцянки, нехарством тiла або рук i т.

 п. Тодi-то товариш-«авторитет» товк грiшникiв безмилосердно, не узглядняючи найменшого оправдання, слiз, або випрошування, чи обiцювання на будуче це не чинити. Але нiхто довго на нього не гнiвався.

Один з професорiв, в котрого вiн вчив сина i був його любимцем, займався ним так щиро, що уймив собi хлопця до того степеня, що викликав аж зависть в рiдного батька, котрий противно в саме той час вiдносився до сего двiчi строго i критично.

* * *

Одного разу, коли Юлiян Цезаревич числив шiстнадцять рокiв, трапилася йому пригода, яка пiднесла його молоду особистiсть не лиш в очах його товаришiв i в очах його професорiв, але i в очах деяких чужих, не кажучи вже про сестер i родичiв.

В одного священика з провiнцii (села Покутiвки) на iм’я о. Захарiй, що виiздив з мiста, сполошилися конi.

Сильно наладовану фiру, на котрiй сидiв душпастир з своiм молодим дiвчатком, рвали i шарпали розбiшенi звiрята на всi боки так дико, що подорожнi були щонайменше виставленi на катастрофу. Фiрман, що з остраху неначе розум i мову стратив, хоч i здержував щосили звiрята, не мiг iх зовсiм опанувати.

Вiн стягнув вiжки до тiеi мiри до себе, що здичiлi ще гiрше бiсилися, кидаючись один до одного, доки нараз, мов вiднайшовши собi полегшу з переполоху i вiд спиняючих iх вiжок вiд утечi, почали ставати дуба, борючися копитами з воздухом, а опiсля погнали чистим вихром вперед, рвучи за собою фiру з подорожними, що, волочена розбiшеним летом, пiдскакувала за ними по грубо i свiжо ще не утовченiй дорозi… i здавалося… кождоi хвилi розлетиться.