Апостол черні. Книга 1

А та пайка йде набiк – для кого? Для нього? Нi. Вiн збирае iх, мале до малого, творить велике i знов для кого? Для дiтей своiх, для Украiни своеi, в чотирьох стiнах замкненоi, з тугою в молодiм серцi вирватися на волю, на ширину, не в лахмiттю старечини, а в блискучiй одежi, як будучим горожанам своеi будучоi краiни пристоiть. – А опiсля, коли майстер тикання одних переслухав, других вспокоiв, щоб не рвалися без цiлi вперед, тодi каже: «Я оставляю iх i звертаюся до своiх приятелiв. Ти знаеш iх. Вони там, на полицi, оправленi, прикритi завiсою перед порохом i чужим оком.

Я не вчений, ти знаеш. І лише тепер знов я беру iх до рук, кожду з iншого часу, з iншою духовiстю, з iншою вказiвкою на будучнiсть i тодi я вглубляюся…

Для кого? Для мене? Нi. Для дiтей своiх, для Украiни своеi маленькоi, мiж чотирма стiнами, щоб з них викувати добрий матерiал, не згинуть без слiду по собi на будучину. Так доки не замкнуть очi, а мiй годинник – що дав менi найбiльший майстер сього свiту, не стане сам». Вiн вмовк, а вона, зворушена, схилилася над його темною головою i поцiлувала ii.

«Мiй фантасте невсипущий, не запрацьовуйся…» – прошептiла i вiддалилася нечутно.

* * *

У тих часах був молодий Юлiян (його прозвали так по дiдовi капiтанi) одиноким захисником в хатi проти деспотизму, а щонайбiльше, скупарства батька, котрий був би те, що одною рукою давав, а на що iнше, важнiше, вiдбирав. Правда, вiн вимовлявся коротко перед дiтьми тим, що вiн лиш годинникар i треба добре працювати, щоби виживити родину, удержувати в розходах i доходах домашньоi господарки рiвновагу, iм самим дати лiпше виховання – (пiд чим розумiв виключно душевне) – а в руки який-небудь iм приступний фах, чи професiю, щоб вiд нiкого не були в пiзнiшiм вiку зависимi.

Що при тiм мати з доньками також була помiчна, вiн не звертав великоi уваги. «Кожде докладе цеглинку, – говорив, – i твiр буде виготовлений».

Юлiян, маючи ледве чотирнадцять-п’ятнадцять рокiв, помимо того, що сам вчився дуже добре, давав ще i слабшим ученикам лекцii.

І хоч його мiсячнi зарiбки не дуже вже i незначнi, вiн все-таки вiддавав iх матерi з поважною просьбою давати йому лише те з харчу, що буде куплене його заробiтком. Бо, як впевняв матiр, вiн не хотiв кривдити нi родичiв, нi сестер, яких понад все любив – i вдоволитися чим-небудь, на яке заявлення матiр зворушувалася до слiз i тут або там, коли се батько не бачив, цiлувала його в чоло i тулила до грудей, впевняючи його, що жадне з ii дiтей не смiе iй «знидiти».