Апостол черні. Книга 1

Темне волосся, з класичним профiлем, блiдавоi цери i сталевоi барви очима та чудно привабливим усмiхом. Вона так побоювалася тепер, як i взагалi «лайки» за «лiнивство», злишню цiкавiсть i про свое «циганське» обличчя, що ii треба було силомiць випихати, коли батько кликав. Тут перебирала свою «пайку» цiлком збентежена i скорше, як сподiвалася, опинилася за дверима.

Цiкаво i варто було тодi заглянути в ту кiмнату, як там весело i радiсно… дiялося. Обдарованi скакали, смiялися, обiймалися i в одно збивалися коло усмiхненоi матерi, допитуючися всi враз, щоб за той несподiваний дарунок справити.

Лиш молодий Юлiян, що стояв вiком мiж найстаршою Зонею i Марiею, не казав нiчого i усмiхався рiвно матерi – пiрваний радiстю ущасливлених. Лиш «бiдний Юлик не вифасував нiчого», – говорили сестри, гладячи його по гарнiм обличчю, об’являючи тим свое щире почуття за покривдження його особи батьком.

Але вiн, недобрий, вiдпихав iх i розсмiвався. Вiн сам далi стiльки заробляв лекцiями, як вони всi три одержали.

Добре, що радувались!.. i на доказ своеi щироi любови до них, вiн кожну по черзi пiдносив скорим i зграбним рухом догори. Обносячи iх круг кiмнати, ставив в кут за кару, що його «жалували», чого вiн так не терпiв. І тодi вже було добре i веселий настрiй, наче струя сонця, запанував в цiлiй хатi, доки не йшло кожне до своеi призначеноi працi або не находило таку.

* * *

Коли опiсля мати заходила непомiтно до тихоi робiтнi мужа, щоби йому подякувати за несподiвану радiсть, яку справив дiтям i як та втiха вплинула благородно на настрiй всiх, вiн махав рукою i, усмiхаючись сумно, говорив: «Ти гадаеш, жiнко, що коли в зачиненiй для публiки робiтнi твого чоловiка свiтиться далеко поза пiвнiч свiтло, нiби одно Боже око блимае з вiкна, а мiсяць згори позиркуе на землю, на котрiй пiшло все на супочинок, хтось там, може, осталий, по бiлих вiд його сяева дорогах, снуеться, а годинникар зачиняе дверi i вiд вас, вiн се робить зi злоби або гнiву проти вас? Нi.

Вiн дослухуеться ще дальше того, що йому годинники в бiльшiй тишинi намовляють. Кождий з iншоi сфери i часу, з iншого круга аж до вбогого робiтника.

Так. І чого то вiн не догадуеться! Вони, тi дрiбнi «iнтелекти», що спочивають на грудях i серцях своiх власникiв, чого то вони не розказують, чого ти не довiдаешся про них… що ними орудуе, що час приносить, вимагае, що час змiнюе, що вiн нищить i все далi й далi невпинно… i кождий з них окремо вiдкидае для майстра його пайку.