Апостол черні. Книга 1

Вiн оглянуся на батька, i iх погляди стрiнулися, зiллялися в одну мить.

«Ну?» – спитав о. Захарiй, вiдчуваючи вагання юнака.

«Вiн вже запрошений куди-iнде на вакацii, – вiдповiв за нього батько. – В гори, до одинокоi його сестри, тiтки своеi».

«Як?» – спитав о. Захарiй, уражений вiдповiддю, не окриваючи своеi обiди з вiдповiдi.

«Жаль, – обiзвався. Але вiдтак похопився i додав живо: – Та коли вже так, що не маю щастя зробити вам цього лiта приемности, як бажав з щироi душi, то прошу в якi-небудь свята – до нас.

Ви лише напишiть, а я вишлю конi. Впрочiм, – додав, усмiхаючись добродушно, – по цих вакацiях наступлять ще i другi. Матура, чи не так?»

«Так. Нарiк. По матурi нарiк».

Нарiк вiн, Юлiян, з Едвардом Гангом, будуть матурувати, то потiм – «може».

«Може, може…» – пiдтвердив батько.

«От i бачите!» – скрикнув врадувано душпастир, i з його симпатичного обличчя засiяло щирим вдоволенням.

Юлiян виглянув через вiкно. «Так вже скорше, – сказав.

Його погляд промайнув мимоходом по дiвчатку, i вiн ще додав: – Але хто там може ще знати, що до того часу може ще бути».

«Звичайно. Рiк довгий, але i Господь добрий», – вiдповiв о. Захарiй.

«Так», – притакнув юнак i з тим словом взяв подану руку душпастиря i вклонився. О. Захарiй вiдiтхнув з повних грудей i попрощався.

На молоду Еву, здавалося, не звертав нiхто уваги. Вона була сильно збентежена i чулася не вiдповiдно трактованою. Їi щоки горiли, в горлi добирався плач i ледве панувала над собою.

Лиш коли вiдходили, i батько, i син випроваджували духовного отця поза дверi на вулицю, вона оглянулася раз i простягнула поза спину руку. Чи на прощання… чи на подяку? Вона замикала i отверала ii, як маленькi дiти, коли домагаються чого.

До кого?

Нiхто, здаеться, цього не помiтив, i нiхто не дiткнувся тiеi дрiбноi, делiкатноi руки. Юлiян, iдучи за нею, заслонив ii своею стрункою постаттю, дивився понад нею, а вiдтак спочили його погляди в глиб улицi.

Очi молодоi Еви заповнилися слiзьми.

* * *

Наколи вернув до кiмнати, звернувся впрост до своеi сестри, що ще сидiла при столi i працювала. Через хвильку глядiв мовчки на ню. Вона так само мовчала.

«Не мило менi все те», – сказав i вслiд за тим скривив свое гарне лице на гримасу, закопиливши спiдну губу зневажливо.

«Що ж маеш iнше робити, братику?».

Вiн не вiдповiв. Опускаючи робiтню, почав свистiти.