Апостол черні. Книга 1

* * *

«Тобi припала сьогоднi велика честь, сину», – заговорила мати, звертаючись вiд якогось заняття до сина, коли сей увiйшов годину пiзнiше до неi.

«Через що?»

«Ну, я думаю через о. Захарiя. Батько ним цiлком захоплений».

Юлiян здвигнув байдужно плечима.

«Вiн зробив з малоi афери цiлу епопею», – вiдповiв нетерпеливо. Вона поглянула мовчки на него. Не зрозумiла його. З’явився тодi блiдий, як смерть, з закривавленою… страшною рукою, хромаючи з затисненими зубами… що ii серце, на той вид, в грудях застило, i говорить про якусь малу «аферу».

Але вiн не поiде. Вiн нiколи туди не поiде.

Його не покидало немиле почуття вiд появи о. Захарiя, подiбне тому, коли ми попадаемо несподiвано через чуднi сполучення незнаних нам пригод в ситуацiю, для нас противних, нашому бажанню неприязних… а потягаючих за собою виконань… тяжких обов’язкiв.

Нащо йому того всього?

Вiн протер очi, неначе йому ставало щось перед них, сягнув за книжкою, що вiдложив ii з рук на поклик батька до гостя, i, сперши голову на руки, пробував наново в нiй поглубитися.

Якийсь час, здавалося, здержував те, що було йому з вичитаного потрiбне, в пам’яти, але по часi замкнув ii. Хутко потiм появилася i Зоня i, минаючи попри него до другоi кiмнати, повела рукою, пестячи, крiзь його густе, темне волосся.

«Що ж там, хлопчику?» – спитала усмiхаючись.

«Гм?»

Його задуманi очi провели ii, а вiдтак мов вiдтягнулися в себе. За хвилинку чув, що сестра вернулася.

Вiн не обзивався до неi.

«Сей о. Захарiй якийсь дуже симпатичний i добрий… – зачув вiн, як говорила в притикаючiй кiмнатi до матерi. – Його запрошенне було таке правдиве i тепле. Пiсля його опису то та Покутiвка – чистий рай. Лiс, став, iзда верхом, бiблiотека, гарнi господарi… спокiй i свобода, наколи б так на мене – я б зараз!» Ясноволоса красуня розпростерла обiйми i вказала на вiкно, неначеб мала туди вилетiти.

Юлiян поглянув з-над книжки мовчки задумливо й гукнув через отворенi дверi, не рухаючись з мiсця: «Поки що – той рай дратуе мене.

Когось так напасти i… обтяжити. Розумiете?»

Зоня появилася, мов покуса на порозi. «Покутiвка е власнiстю «панiв» Гангiв? – спитала. – І де ще тi вакацii? А та дика качка, Ева, погана дiвчина…»

Юлiян здвигнув плечима. Був дiйсно роздражнений. «Собi погана», – буркнув пiд носом i заглибився, як перше, в книжку. Коли по часi встав, приступив до сестри.