Апостол черні. Книга 1

Вiн обняв ii здоровою рукою i, притискаючи ii личко до свого, сказав: «Коли я побачуся вже в горах на найвищiм шпилi?… Ох! Якби ти знала, як я того прагну, як мене туди тягне, якби ти знала!»

«А мене Покутiвка, – подражнила його наново сестра, – але поки що йду до батька, – додала, – бо iнакше сам покличе… i буде грiм. Треба викiнчити направку одного годинника, бо завтра реченець».

* * *

Юлiян працював допiзна, а коли лiг до супочинку, приснилася йому Покутiвка. І не саме село, а якесь одно мiсце в нiм. Вiн стояв на краю темного лiсу, котрого берег полоскав глибокий, виблискуючий в мiсячнiм сяевi став, i по котрiм плавали дикi качки.

Одна з них вiдлучилася вiд табуна, пурхнула поверхнею води, мов блискавка, попри нього, вдарила його, а сама щезла в лiсi. Вiн вiдступився i поглянув на небо, воно було повне зiрок, i одна з них впала йому перед ноги. Коли зiгнувся, щоб ii пiдняти, станув коло нього Юлiян Цезар Gallius.

«Не дотикайся ii, – сказав строго. – Їi мiсце там, вгорi. Хто буде свiтити, коли заберем вниз?» З тим подав йому лук i стрiлу й указав уперед себе.

«Там далеко, й ще дальше вiдсiль е для тебе i…» – з тим урвав i зник. Юлiян, прийнявши лук i стрiлу, звернувся до лiсу. Ледве що поступив вiн тут, коли йому засвiтила зiрка. Та не вдолi в ногах, а десь мiж деревами маячила. То тут, то там мелькала вона, в темiнi лiсу просвiчувала. Нараз задержалася в польотi. «Чому ти не вгорi? – спитав строго. – Твое мiсце там, вгорi.» Зiрка впала.

Вiн зблизився й поглянув униз. Тут побачив щось дивне.

Зоря втратила свое срiбне сяево й перебрала iншу форму. Хтось поклав йому руку на рамено й вiн оглянувся – Юлiюс Цезар Галлiус?

«Так».

Але це не був Цезар, а хтось iнший, тяжко вниз похилений, неначе двигав тягар.

Юлiян шукав очима дальше за зорею по землi, тим часом замiсть неi показався плуг. Залiзний гострий плуг. Вiн пiдняв очi. «Ходiм удвох», – здавалося йому прогомонiло десь над його головою вiд того, що йшов бiля нього похилений тягарем.

«В мене лук i стрiла», – сказав Юлiян.

«Зарий його в землю. Вона потрiбуе кровi, щоб родила, – зачув нiби у вiдповiдь. – З кровi й постае й вмирае життя, а спасення вимагае життя, не вiдчуваеш?»

Юлiян оглянувся за тим, що говорив – але нараз збудився, й лиш пророчий голос мов ще дзвенiв в його нутрi дальше. Коли рано оповiв свiй сон матерi й сестрам, нiхто не розумiв його витолкувати. Вiн сам почував себе внутрiшньо мов зрiлiшим.

* * *

Зайвого часу не було нiколи в молодого Юлiяна.