Апостол черні. Книга 1

Є i iншi майстри. «Полковий» – як себе сам називав, бо до нього багато вiйськових заходило, – лише один. Мене Господь лиш одним часом надiлив на сiм свiтi. Вдруге менi не бути годинникарем, як колись мiй механiзм подякуе», – усмiхнеться сумно i вздрiгне маркантно бровами.

Не старий ще, хоч на висках посивiв, був високий, гарно збудований, з рисами класичними, ходив, мов якийсь головний комендант, по своiй невеликiй, дуже чисто прибранiй робiтнi з пiднятою головою i обзирав своi годинники на стiнах, яких мав багато – одних на продаж, другi до направки – вiд часу до часу перешiптуючись iз собою.

Деякi твердили, що вiдмовляв молитви, другi, що мае хвилi, в котрих говорить з видiнням, а третi, що вправлявся в латинськiй мовi i в таких же фразах, котрими лаяв публiку за неоцiнення його працi; але докладно не знав се нiхто.

На стiнi мiж годинниками висiв i скiряний карбач i нiхто не був певний, чи в роздражненню гарний дивак не зiрве його зi стiни i не просвище кому-небудь над вухами, знетерпеливившися.

Лише одно знали: Максим Цезаревич нiколи неправдою не орудував, нiкого не обманив. Його слово було iдке, як iржа, тверде, як камiнь, – одначе – як говорив, не був один з тих, що не зналися на моральнiй цiнности.

* * *

З-помiж його дiтей, т. е. трьох доньок i одного сина, було йому, як здавалося, лише одно миле, а то, власне, той одинокий син, Юлiян. Всi проче, себто двi старшi i най- молодша донька, називав вiн механiчними колiсцями, котрi пiсля законiв оберталися i окружали «мотор», мов сателiти.

Коли малому Юлiяновi минуло шiсть рокiв, було його матерi дозволено оставляти його в робiтнi батька на якийсь час. Але тут вiн не смiв плакати. «Коли хочеш плакати, – наказував батько, – скажи вперед i рушай…». Опiсля брав його на колiна та, показуючи йому деякi годинники, притулював iх йому до вуха, з чого дитина замовкала iз несподiваности такого чуда, або аж здержувала вiддих, або розсмiвалася.

Коли ж iнодi iй тут чогось забажалося, чого батько не мiг дати, а вона все-таки того домагалася, розплакуючись, строгий батько указував на карбач i говорив: «Найкраще уходь!» Тi слова означали ще ласку, якою дiвчата, «колiсця», лиш рiдко могли почванитися.

Тодi малий вiдходив, не залишаючи нагоду не оглянутися разiв з кiлька за дорогим для нього неосягненим предметом, а батько стояв з пiднесеною, нiби за карбачем простягненою, рукою i вдивлявся вижидаючо в личко дитини, чи запановуе вона над своiм бажанням, чи улягае напоровi плачу.