Апостол черні. Книга 1

Одного разу принесено до направки шварцвальдський годинник у формi невеликого домика, на верху котрого знаходилася ластiвка так знаменитоi рiзьби, що приковувала хоч би яке вибагливе око. Малий шестилiтнiй хлопчина, побачивши нiби живу пташку на дрiбнiм будинку з личком годинника, аж писнув з радiсного подиву, йому вiдразу забажалося притиснути ластiвочку до себе. «Тату, дайте!» – кликнув i простягнув руки за годинником, що стояв мiж iншими на столi, при котрiм сидiла непохитна стать поважного батька i перебирала щось мiж частинками годинника.

Батько похитав, заперечуючи, головою без слова, удаючи, що не помiчав, що дитина коло нього.

«Я нiчого пташечцi не зроблю», – впевняв благаючим поглядом малий i простягнув ручку вдруге. Батько пiдвiв очi вiд роботи i, нiби усмiхаючися, сказав: «Але вона тобi може щось зробити».

«Вона кусае?»

«Вона вiдлетiти може…»

Дитина вдивилася зачудовано на батька.

«Вiдлетiти?»

«Так. Все, що гарне, не все можна мати. Краще залиши ii; а тепер вiдходь i не мiшай!»

Хлопчик вийшов.

Не минуло кiлька хвилин, коли вiн наново з’явився, прийшов i станув, як перед тим коло стола i намагався на пальцях, щоб побачити вдруге гарну пташку.

«Вона ще сидить, – прошептав, боячись звернути батькову увагу на себе. – Пташечко моя маленька, ти вiдлетиш?»

Батько пiдняв великого строгого погляду:

«Хочеш конче, аби вона вiдлетiла? Йди, повторяю».

«Вона не вiдлетить, татку, – прошептав хлопчина. – Я ii не возьму в руки.

Я лиш на ню дивитися буду. Не зроблю iй нiчого».

«Так. Не зробиш iй нiчого. А вiдки ти то знаеш?»

«Бо так. Вона гарна, i я ii люблю. Вона така гарнесенька».

Та тут же зайшла несподiвано змiна з батьком. Йому очi заблиснули гнiвом i вiн крикнув бурхливо:

«Не дивися на те, що не може бути твое, i не забажай чужого. Рушай, бо поб’ю – а знаеш, плакати не вiльно».

І дивне диво. Чи вiдчула дитина, що сей строгий батько, котрий, мов злодiй, радувався потайки загарбаним скарбом, любувався так само скрито сею гарною дитиною, вдаючи з себе невмолимо строгого.

Вiн не змiшався, лиш сказав:

«Не кричiть, татку, вона зараз вiдлетить», – а опiсля, прижмурюючи раптом оченята, протягнув п’ястучок i, то отвiраючи, то замикаючи його, як се роблять дiти, виявляючи тим свое сильне бажання посiдати забажаного предмету – не рухався з мiсця.

«Ти ще тут? Де карбач?»

Хлопчина розплакався.

«Ти чого плачеш?»

Юлiян мовчав, хлипаючи.