Апостол черні. Книга 1

«Скажи, чого плачеш? Ти вже не вмiеш говорити?»

Малий показав безмовно на пташку.

«Хочеш мати ii?»

Хлопець притакнув головою.

«І не будеш нiколи бiльше плакати, коли ii одержиш? Уважай, що вiдповiдаеш».

Хлопчик помахав головкою живо на знак що «не буде» i простяг лакомо руку. Та в тiй хвилi зайшло щось жахливе. Батько зiрвав карбач з стiни, пiдняв його високо вгору i в слiдуючiй хвилi прорiзав воздух серце потрясаючий крик.

* * *

Карбач лежав вже далеко в кутi кiмнати, коли, як крейда, побiлiвший батько випровадив малого, що давився з здержуваного плачу, до сiней.

Сам приступив, важко вiддихаючи, до вiкна i, притиснувши там чоло до шиби, стояв без руху… Хтось поклав йому руку на рамено i – переляканий оглянувся. То була його бабуня по матерi, бiлоголова бабуся з чорними блискучими очима, з надзвичайно iнтелiгентним обличчям, зраджуюча цiлим своiм виглядом «паню» i хоч вже добре похилилася, а все ще ростом iмпозантна.

«За що ти карав дитину?»

«Я пiсля ваших засад поступаю.

Цiлком i одиноко пiсля ваших засад».

«За що?»

«Щоб не приспособлявся до брехнi, котра буде з ним враз виростати. Гадаете, менi це так легко? Але… в моiм вiку не зачинав нiхто назад з початку. Оставте мене, бабуню! Вiн мiй одинак… i саме тому що одинак». Тут вiн урвав – а бабуня… усмiхаючись болючо i не вiдповiвши нiчого, вийшла з робiтнi.

* * *

За годину вiдчинилися злегка дверi i мале, блiде личко з слiдами плачу в очах, але спокiйне указалося наново.

Батько сидiв плечима до дверей i випускав густi клуби диму з короткоi люльки. Його брови то здiймалися, то опадали над очима, в нього знак живого думання.

«Я плакав, татку…»

Батько прокинувся. Його погляд промайнув по сплаканiм обличчю сина.

«Я плакав, татку…» – почулося, нiби шелест, вдруге i вже цiлком близенько, хоч не смiливо.

«А не було потрiбно, сину».

Дитина мовчала через хвилю, опiсля шукала очима чогось в очах батька, що ховалися перед нею.

«Я лиш ще один раз хочу подивитися на ню, татку.

Маленький раз» – i хлопчина показав свiй дрiбонький пальчик на доказ, який замаленький.

«Гадаеш, вона краща, як всi тi надворi, що лiтають?».

«Ага, гарнiша, – вiдповiв i потакнув головкою. – Я хочу на ню цiлком близенько подивитися».

Батько порадив йому найлiпше iм всiм надворi приглянутися i самому яку вловити. Вона буде лiтати – вiн знае, як птицi лiтають високо-високо… i цвiрiнькають i щебечуть.