Апостол черні. Книга 1

Присiдають на галузки по деревах, ховаються мiж листочками, галузками, по землi шукають зеренця – а вiн ловить. Малий дивився зацiкавлений на батька i слухав з увагою. Нараз спитав: «А як я ii вловлю, то вона буде твоя?»

«Авжеж не моя».

«І я зможу плакати?»

«Лiпше було б, мiй сину, i я б хотiв, щоб ти нiколи не плакав».

«А як я буду великий, ти… ти будеш мене бити?»

«Нi. Я не буду тебе бити. Лиш не треба чогось обiцяти, чого не можна дотримувати».

Дитина дивилася уважно батьковi в обличчя, не зрозумiвши його зовсiм, а очевидно, бажала зрозумiти.

Нараз по хвилинi надуми, наче вiднайшла щось в пам’ятi, скрикнула несамовито: «Але я буду плакати, татку, я все же хочу пташку», – i тут же вибухнула щирим плачем.

«Чому будеш?» – спитав батько майже з переляком.

«Бо б-у-д-у», – спищав, не можучи над собою запанувати.

Батько зморщив брови, мов в фiзичнiм болю, i в його душi сказало: «Ти нiкого не обманеш, мiй сину…», а голосно додав:

«Не задивляйся на те, що не може бути твое. Карбачi болять – хоч би iз чиеi руки – карбачi.

»

І взявши хлопчину за плечi, вивiв його до бабунi, а сам засiв до стола i заглибився в свою працю. Мiшано тикали годинники, а дрiб’язковий цокiт кишенькових впливав чудно на майстра. Час вiд часу вiн заплющував очi, опускав голову назад на поруче крiсла i так пересиджував. Чи випочивав, чи що працювало в його мiзку – нiхто не знав.

* * *

Росте i розвиваеться гарно фiзично i духово молоденький Юлiян Цезаревич, але враз з тим взростае i бере верх майже хоровита ощаднiсть i деспотизм батька вдома.

Тут над жiнкою, там над доньками, то знов над хлопцем, дедалi вже юнаком Юлiяном, i викликуе в хатi зчаста-густа сiрий настрiй. Як сказано, дiтей було бiльше, бо крiм Юлiяна, ще трое дiвчат.

Мати – поважна, маломовна, терпелива – добра газдиня i в iх обширнiй, хоч низькiй, хатинi була, коли б i не заглянув в ню, взорова чистота i лад, дарма що батько вiдказував, що нiде не бачив стiльки недбальства i лiнi, як по «слав’янських домах», що потягае за собою злишнi видатки, легкодушнiсть i злу «репутацiю».

Панi Цезаревич (з дому священичого) мала лиш одну вiдповiдь на такi i подiбнi його замiтки – що, мовляла, Господь судiею над всiма – та що, доки в неi руки живi, доти i буде все добре i чистота в ii хатi пiддержувана, а що iнше, що до мужчини належить, нехай творить вiн. З тим бралася спокiйно за свою працю.

Часами з закуткiв кiмнати зачувалися тихi, здержуванi суперечки мiж старшими сестрами.