Апостол черні. Книга 1

Розходилося тодi про новiшу одiж, котра з них обох мала ii одягнути, коли йшло про те, що мали обидвi враз виходити з хати.

На iх несмiливi докори, а радше просьби перед батьком, що iм конче треба зокрема по одiжi i капелюсi, бо ж одна ходить до школи, друга за орудками, то ж як ту одiж роздiлити, щоб жаднiй не було кривди?

Вiн вiдповiдав коротко й сухо, що обi враз не мусять виходити, бо люксусу в своiй хатi, яко вбогий професiоналiста, не може пiдтримувати, а, по-друге, щоб остаточно рiшити справу, сказав по латинi: «Quod licet Jovi, non licet bovi», з чого вийшло, що старшiй належиться лiпша одiж.

А щоб ще лiпше узасаднити свiй висказ – вiн вдарив так сильно об стiл, що поскладенi там годинники аж дрiжали – i вiдсилав дiвчаток до матерi. Іншим разом, коли поновно були примушенi в подiбних справах доторкатися його – вiн лаяв, брав карбач i радив спробувати самим запрацювувати потрiбне i не морочити йому голови. Дiвчата вмовкали, бо так ще було найлiпше – i висувалися одна по другiй з кiмнати, даючи собi слово зi сльозами на очах нiколи бiльше не звертатися до батька о пiдмогу.

«І чого ж ти таке доказуеш, чоловiче, нiби мiж мужеською челяддю в кухнi», – упоминала своiм мирним голосом терпелива жiнка, котрiй стискав жаль серце за доньками, що були скромнi i вважливi в своiх вимогах, були iй помiчнi понад свiй вiк в чiм би i не указалася потреба, щоб придбати до хати те, чого батько або ж не визнавав потрiбним, або ж годен був сам один своею, хоч i як великою, пильнiстю здобути.

«Чи ти не розумiеш, що се дiвчата й молодi? – говорила, впоминаючи. – Їй Максиме, Максиме, не любиш ти своiх доньок. Чим вони перед тобою провинились, що так жорстоко поводишся з ними? Не прогрiшайся проти них! Та iще одно. Чи ти нiколи не завважав, якi з них гарнi дiти виробилися?»

«Зоня – наша найстарша… золотоволоса, як ти, – впав вiн iй в слово, усмiхаючись (через що його обличчя надзвичайно уймало), – тому я i вибрав собi ii на мою помiчницю, i дасть Бiг, виховаю з неi такого годинникаря – майстрову, якоi ще ся столиця не мала.

Я не ходжу мiж своiми дiтьми з заплющеними очима. Але же знов iнша рiч i не се хотiв я пiдчеркнути.» Додав: «Се, жiнко, мало що значить, т. е. анi гарна одiж, анi капелюхи, анi навiть гарна зверхнiсть. Те, що щось значить, се ховаеться тут». При тих словах ударяв себе в груди.

«Оцентр розходиться, жiнко. Оцентр.