Апостол черні. Книга 1

Правда – по роздумуванню вважалися йому засухi… фiлологiя була одна, до котроi треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я, до котрого його вiд часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юлiян мовчав уперто. Хiба лиш часом говорив болючо: «Чого менi там?» Або – «нехай мене ради Бога нiхто до нiчого не силуе. Ще послiдня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.

* * *

Одного разу, се було лiтньоi днини, проходжувався вiн з задньоi сторони хати в невеличкiм, сестрами добре спорядженiм, зiльнику й перечитував Шекспiра «Юлiй Цезар».

Роблячи се, вiн споглянув крiзь широко вiдчиненi вiкна на обох сестер, з котрих одна, Марiя, викiнчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню вiдносити, а наймолодша Оксана – над зошитом i книжкою. Тепер плакала.

Марiя вспокоювала ii. Вiн знав, о що розходилося. Один iз професорiв, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другi предмети, до свого чи не найбiльше посвяти, дав дiвчинi, хоч вчилась, як впевняла, найпильнiше в другiм семестрi, двiйку, що мала iй внести, як довiдалася, або поправку… або, коли б не склала ii, втрату цiлого року.

Розжалоблена тiею – як впевняла – несправедливiстю, чутлива дiвчина то жалiлась сестрi, то знов заносилася голосним плачем, не замiтивши, що за вiдчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сiй сценi.

«Коли б у нас iнший батько, – нарiкала крiзь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дiстала хоч поправку й цiлий рiк не тратила, се ж не для мене.

Ох, якi невиносимi предмети математика й фiзика! Але моя доля його нiчого не обходить. Коли б я чужий годинник, – тягнула гiрко, – що в нiм колiщатко попсувалося, вiн взяв би його нiжно в руки, приложив до вуха й спитав як лiкар хорого: що тобi хибуе, чого не достае? Я тобi поможу, вiд того я е, щоб тебе порятувати. Але ми, як тi сироти або якi робiтники в свого батька, а вiн наставник над нами. Се батько такий? Якби прийшлося батька вибирати, я би вже знала, як поступити – заждав би вiн трохи…»

«Оксанко, – упiмнула старша сестра, – ти нiби мудра дiвчина, а таке верзеш.

Не соромно тобi?»

«Соромно! – вiдчулося упрямо. – Так якби я знала, що тепер з того всього вийде… а все вiн винен…» – i тут урвала.

«Поможи собi сама, коли хочеш колись хiснуватися правом учительки. А долю й родичiв вибереш собi сама, коли припаде тобi опинитися вдруге на свiтi. Працювати я вмiю.