Апостол черні. Книга 1

Але жебрати за вас чи за себе я не буду й вам не дозволю. Лиш одна марнота, отже, нiщо, а вже тебе розхитало. А що буде далi? Та плач, коли хочеш, але бодай знай, чого плачеш!» – роздався лютий голос годинникаря за плечима п’ятнадцятилiтньоi, а з тим i кiлька голосних хлястунiв по молодих плечах. Несподiваний напад батька й окрик переполоху й болю з уст дiвчини рознiсся через кiмнату. Неначе роз’ярений молодий тигр, вискочив в ту хвилю знадвору через вiкно Юлiян i вхопив батька за руки.

«Тату, що дiете? – крикнув з обуренням i стиснув, мов клiщами, батьковi руки.

 – Доки будете деспотом? Бийте мене, коли се вашiй вдачi потрiбно, але ii оставте в супокою. Вона лише жалiлася, не просила вас о нiщо, як i не просить жадне з нас нiчого, щоб i не входило в круг ваших обов’язкiв щодо ваших дiтей… Але бити? Стережiться, тату. Все мае своi границi. Старi дуби громом несподiвано валяться. Колись настане судний день. Що скажете про своiх дiтей там?»

«Що бив доти молотом у залiзо, доки не викликав iскру й не надав потрiбноi форми…»

«Форми?» – повторив Юлiян i скривив зневажливо уста.

«Форми».

«Котру хочете пiсля себе створити, батьку?» Старий годинникар неначе остовпiв на мiсцi з несподiваного вчинку сина, що стояв, як укопаний, перед ним з побiлiлими устами й розгорiлими очима.

«Форми», – повторив.

«А що буде з душею?»

«Тверда нехай буде, як камiнь».

«Тодi й сльози, що будуть колись на ваш грiб падати, скаменiлi будуть», – вiдповiв i вмовк.

Ще стояли хвильку, ще глядiли один одному в вiчi, мiж тим, коли сестрам тiлом iшов мороз.

«Ти пiдеш з моеi хати…» – обiзвався перший батько й сiпнув рукою, щоб вирвати ii з молодоi правицi.

«Пiду, тату. Само собою розумiеться».

«І пожалуеш гiрко своiх слiв i поведення проти батька». Вiн, наче мечем, рiзав поглядом молодого сина.

Сей випустив руки батька зi своiх i вiдступив. Батько розмахнувся, щоб вдарити його, але в тiй же хвилi опустив руку; поглянувши в його лице, вiн не мiг свiй замiр виконати. Сей стояв не рухаючись, з зложеними на грудях руками, й ждав – не звертаючи свого проникливого погляду з обличчя батька.

Як дуже мусив вже бути вправлений в гамуваннi себе, коли тепер, перед розбурханим гнiвом батька, вiн не клiпнув нi оком, стояв спокiйно, неначе не зайшло межи ними нiчого.

«Оставте се, тату… – сказав лише. – Се все одно не доведе нi до чого й ви лиш непотрiбно зворушитеся. Я ваш вихованець, i не можу iнакше поступати. Чи хочете, щоб я неправдою орудував.