Апостол черні. Книга 1

Ви цього не схочете, хоч i як ви жорстокi. А щодо покинення вашоi хати, то не журiться. По матурi я пiду. А коли б ще вернув, то хiба на стiльки, щоб iз вами, матiр’ю та сестрами попрощатися, а може, й то нi; бо який спогад з родинного дому треба винести з собою. То ж залишiть ваш замiр. Я далеко поiду…» – i тут урвав.

Одна з сестер, зачувши слова брата, всунулася на софу й заплакала тихо. Се була батьком карана Оксана, улюблена сестра його.

Вiн глянув на неi й, не сказавши нi слова, здвигнув плечима. Мов на тайний приказ, вибив стiнний старомодний годинник у формi позолочених рам нiби чотирокутноi скриньки з личком годинника – якусь годину i вслiд за тим розплилася вiд нього музика, мов падучими зворушливими каплями тонiв паралiзувала бурхливi почування.

Юлiян пiдiйшов до вiкна.

Батько поглянув на годинника.

«Хто його накрутив? Його мусiв хтось недавно накрутити, iнакше вiн би ще сам тепер не грав. Хто накрутив?»

«Я», – вiдповiв син, поглянувши певно батьковi в очi.

Батько притакнув головою.

«В цiй хвилi мiг би я багато простити, – сказав стисненим голосом, вiдiтхнувши глибоко. – Сей годинник – то мiй одинокий скарб i приятель, що остався менi по родичах, а радше сказати, по моему батьковi. А що…» – i тут урвав. – Вiн не лиш свiдок моiх сирiтських лiт, але вiн був i першим дарунком вашiй матерi, свiдок моеi любови до неi, свiдок моiх освiдчин iй i свiдок, як вона, та добра й терпелива, прийняла моi освiдчини, а враз з тим i вибрала собi й батька для своiх дiтей».

Сказавши се, не поглянув нi на кого – опустив кiмнату.

* * *

В нiй стало тихо. Всi неначе здержали вiддих, перебуваючи пiд вражiнням щойно пережитого, мiж тим, коли годинник грав i грав, мов добрий приятель розказував дiтям про минуле i давне, вповиваючи все те в сумовито тужливу мелодiю, доки не розплилася, оставляючи по собi лише пiвголосне тикання й тишину.

По довгiй хвилi мовчання, пiд час котроi вставився й легкий сумерк в кiмнату – стояв оборонець, брат, як перше при вiкнi, сплiвши собi пальцi поза голову в волоссю i не рухався з мiсця.

Старша сестра приступила до нього на пальцях, погладила його по раменi. «Ти любиш тоту постать зi старинноi iсторii?»

«Так», – вiдповiв i мовчав далi.

«Але його зрадили i вбили…»

«Їм здавалося, що буде лiпше, як буде республiка… i докидували йому деспотизм».

«Так».