Апостол черні. Книга 1

«Вiн був один з найбiльших й найзначнiших мужiв». При тих словах вiн звернув свое гарне обличчя до неi.

«Зрада, Юлiяне, се, мабуть, найпiдлiший вчинок, на який може здобутися людина», – вкинула вона, щоб щось сказати, вiдчуваючи, що вiн не в настрою дотикатися щойно лише скоiвшоiся сцени з батьком.

«Так воно й е, – вiдповiв вiн. – Але розходиться також ще й о те, якого рода зрада бувае. Інодi цiль освячуе средство».

«Кожда, брате?».

«Справдi кожда е гидкою подiею. Ми майже всi зрадники, сестро. Хто бiльше, хто менше».

«Як-то?»

«Пiдстелюемося, лицемiримо, продаемо своi погляди, не звертаючи уваги нi на прохання душi, нi окрику совiсти своеi». Тут махнув рукою i знов замовк, вiдвернувшися, як перше, до вiкна.

Сестра, помовчавши якийсь час, сказала: «Ти такий щирий, Юлiяне…»

Вiн не вiдповiв i лиш ледве помiтно звернув до неi голову, поглянув на неi i сховав очi.

«Юлiяне!»

Мовчання.

«Колись все змiниться… хочеш сказати. Я знаю. З дня на день вiдбуваеться змiна, доводить до чогось нового, свiжого.

«Ти фiлософуеш, як iнодi батько, а я хотiла щось iнше сказати. Хотiла сказати, який вiн».

Брат зморщив чоло.

«Остав його. Вiн не зносить, що слабосильне. Се його характер, вiн поспiшний, однаковий, як той лев, i нiколи iнший не буде. Саме на таких, як вiн, можна будувати. Вiн нас нiколи не заводив. Не обiщував, що не мiг додержати. От що».

«Я хотiла сказати, брате, – вкинула поважно сестра, – що колись все змiниться на краще, на лiпше».

Вiн похитав головою.

«Так. Бо й ти вiриш в той забобон – iлюзiю, що все, що будуче – краще. Але можна й помилитися».

«Я думаю щодо наших обставин, Юлiяне».

«Ах… – сказав протяжно i усмiхнувся сумно. – Я один брат межи вами, сестрами, а що ви себе не почуваете щасливими, виходить, нiби я мушу таким стати».

«Ти i нас колись ущасливиш, як дiпнеш своеi цiлi».

«Коли-то буде?» – спитав коротко.

«Ну звiсно; колись… за кiлька рокiв, кажiм. Тодi, може, котрась iз нас i застукае до тебе в вiконце».

«На мою помiч в життю можете все числити – яка б вона там i не була», – вiн звернувся до неi i показав iй свое блiде, в тiй хвилi майже перетомлене молоде обличчя, що так i виявляло якiсь душевнi муки.

«Доки не одружишся», – обiзвалася нараз тут з iронiею молода Оксана, що усiла вже на софi й закинула сплiвши пальцi поза колiна, а тiлом нахилилася вперед себе й дивилася на брата.

Їi голос тремтiв ще з задавлюваного плачу.