Апостол черні. Книга 1

Вiн був такий чудний сьогоднi.

* * *

Се дiялося перед полуднем.

По обiдi був в кiмнатi, де пересиджував i студiював по бiльшiй части молодий Юлiян, рух.

Два саквояжi стояли вiдчиненi й вiн, сестра, а тут i там мати укладали в них, що потрiбне на довгу вiдсутнiсть. Убрання, бiлля, книжки й т. п.

Того всього не було багато, але помимо того пакування йшло якось розсiяно й пиняво. Сестри i мати були зворушенi несподiвано скорим вiд’iздом любимця й, хоча одна перед другою затаювали свiй жаль, вони й без слiз плакали.

«Не думала я, синку, що ти виробиш менi такий жаль i покинеш нас так скоро по матурi. Гадала виiдеш трохи кудись в гори й вернеш назад, а тут приiхав чужий добродiй i на цiлi вакацii забирае тебе. Опiсля пожере тебе вiйсько – та се хоч мусить бути.»

«Що ж, мамо, так склалося», – вiдповiв Юлiян, вспокоюючи.

Вiн не сподiвався, що його вiд’iзд викличе таке зворушення в хатi. Особливо, що матiр вiдчувае се так сильно – а ii шанував i любив вiн понад усе.

Коли його батько iнодi ранив словом, що був би з жалю й урази одiж на грудях розривав – мати була тiею, що усмиряла амбiтного молодця й пiддержувала послух i теплi почування до батька дальше. Тут робила вона се шляхотним словом, там вказiвкою на його iншi цiннi властивостi й все добротою, все доти, доки вiн не успокоювався й не признавав iй рацiю.

«Але чи ти мусиш вiдразу на цiлi вакацii iхати?» – обiзвалася Оксана, притягнувши якийсь пiднiжок близько брата, що був схилений при вкладаннi рiчей в куферок, i усiла коло нього.

«Вже порiшено».

«Отже, до панства Гангiв. І до Покутiвки чи до другого iх села».

«Здаеться, вперед до Покутiвки. Та, може, вiдвiдаю вас колись. Не сумуйте. Час скоро минае. Вакацii минуть як нiщо вже довше, коли буду при вiйську. А знов по тiм, – додав, – як менi виявив Едвард, подамося в подорож також на рiк, за границю. Се послiдне з перервами побуту в деяких мiстах (особливо в Швейцарii, в Цюрiху), де б мали слухати вiдчити славних професорiв про соцiологiю й економiю.

Ще й у Нiмеччинi; опiсля звидiли б Скандинавiю, Лондон, Оксфорд, Етон… ох, що я сьогоднi ще можу знати й казати, як те, що чув побiжно вiд нього!»– Вiн мав почуття, що мусить здержати вiддих з радости, з самоi лиш перспективи на все те величаве й нове, що побачить i почуе. – «І аж вiдтак поворот до вас – з поширеним горизонтом, з набутими досвiдами, пiзнанням свiта й людей – до поважних студiй з певною цiллю».