Апостол черні. Книга 1

Я чую навiть тепер, в тiй хвилi, що доки з тiею обiцянкою не впораюся, вона буде в моiй душi виростати, доки мене не угне, а я не виношу, як щось намагаеться брати надi мною верх».

«То упорайся з нею», – промовила рiшучо сестра Марiя.

«І то все, неначе менi навмисне улаштовано», – вiдповiв брат нетерпеливо.

«Ти надто з книжками зжився, Юлiяне, i все, що не стоiть з наукою, або взагалi з духовiстю в пов’язi, видаеться тобi немиле або злишне. Я тебе добре знаю. Не робись вже тепер диваком – i не сторонись вiд людей.

«Може, й так. Може, я дивак. Але такий я е. Понурий, строгий, як батько. В нього вдався».

«З чутливим, замкненим серцем нашоi матiнки, – докiнчила любим усмiхом сестра. – Ах, як дуже буде тебе колись любити та, що ти ii вибереш серцем».

«Дякую. Як буду попом на фамiлiйне бажання?» – спитав вiн, обiйшовши ii слова i усмiхнувся свавiльно, що незвичайно окрасило його молодечi правильнi риси.

«Нехай би й попом…»

«Попом, а може, й фiлологом, – поправила авторитетно наймолодша сестра.

«Правда. Може, й так, а може, й цiлком iнак».

«Тобi б уже час i залюбитися, брате».

«Ще чого б не стало. Доста менi вас всiх у серцю, а не то ще когось там, – вiдповiв, – не годен буду понести стiльки добра».

«Тодi стрясеш нас, як горiшки з гiллячок, i останеться лиш вона одна в тебе. Уявляю собi, що се буде якесь чудо природи», – докiнчила Марiя.

«Нi, радше якась Антiгона, що нас всiх своiм античним розумом i героiзмом поб’е, – пояснила Оксана. – Юлiян любить все, що класичне, укiнчене, то, може, йому припаде таке, що лише з лiрою буде ходити й до великих дiл покликати».

«Не чiпайте Антiгону, бо се була гарна й славна постать грекинi-патрiотки. Та не пророкуйте, бо…» – i брат усмiхнувся, погрозивши пальцем.

«А як справдиться… Гм?»

«Гм? та й буде гм…»

Батько й матiр увiйшли в хату. Над’iхала карета молодого дiдича й треба було закiнчити пакування.

Вмить все споважнiло. Син був готовий до вiд’iзду; закинув пальто наопашки, й приступив до батька. Прощався.

«Не запрацьовуйтеся, тату, й до побачення. Розумiеться само собою, що я перед вiд’iздом до вiйська буду вперед ще у вас».

«Будь, сину. Ми старi», – вiдповiв сей коротко.

Мати нiмо притиснула сина до грудей.

«Не спаношися, дитинко», – прошептала, бо голосного голосу десь забракло.