Апостол черні. Книга 1

Як же се так! Марiя набрала свiжого матерiалу до гаптування; iй треба грошей «на рiжнi своi видатки…» Зоня не могла батька, обтяженого працею, самого оставляти, вiн не такий сильний, якого з себе вдае. Оксана знову здвигала раменами, вимовляючись, що «дякуе Боговi», що дiстала поправку (й не втратила рiк), через те мусить тут з одною товаришкою до цього приготовлятися. «Числить», каже, «числить» днi, коли стане вчителькою, а з тим самостiйною. Отже, кому вiдвiдувати своякiв? Вона оглянулася за батьком, але його вже не було.

* * *

«Отже, кажи, Юлiяне, – перебила перша Оксана мовчанку й сiпнула брата за блюзу. – Чи Покутiвка те село, з котрого отець Захарiй?»

«Так, Оксано. Або що? – спитав. – Батько Едварда е властителем двох сiл. Сього лiта, як казав менi, будуть вони перебувати почасти в Покутiвцi, почасти у другiм».

«То ти будеш якийсь час i в отця Захарiя гостювати. Ти ним найперше запрошений.

Оксана говорила з натиском.

«Вiн менi вже кiлька разiв i через Едварда пригадував i поновно запрошував. Але що я не до нього, а до Гангiв хочу, то й не споминав о тiм. Пощо про зайве говорити».

«То не будеш в нього?» – спитала сестра Марiя.

Брат здвигнув нетерпеливо плечима.

«Може, й зайду колись до них. Або я знаю?»

«Вiн тебе дiйсно щиро запрошував, Юлiяне, – докинула Зоня. – Не забудь се, такий добрий i чесний священик, i як тато слушно каже: «наш чоловiк»».

«В тiм-то й рiч, що наш; що маеш його зараз на плечах, – вiдповiв Юлiян роздражнено. – Я сповнив йому, мимоходом сказавши – як сказав вже раз, фiрманську послугу, й за те маю бути комусь тягарем пiд назвою – «гостя». Мене не тягне туди, коли вже конче хочеш знати. У Гангiв я з Едвардом мов з братом годимося. Будем разом в чужих мовах вправлятися… в iздi й т. п., а тут…»

«А тут – хто тут такий, хто б не годився з тобою?» – вмiшалася знов Оксана.

Юлiян зморщив брови й дивився через хвилину вигрiбущо на сестру, а вiдтак, мов опам’ятавшись з чогось, спитав: «Пощо ви менi отсю торiшну глупiсть пригадуете?»

«Глупiсть, Юлiй?» – повторила Оксана уражено.

«Глупiсть, Оксано, марнота, а коли хочеш, то чистий припадок, що кождому мужиковi може в дорозi трапитися».

«Звичайно, ти любиш додержувати своi обiцянки, брате, а тут…»

«І буду се надальше робити. Розходиться лише о те, що обiцянка побути в них тяжить в моiй душi якоюсь чорною точкою.