Апостол черні. Книга 1

«Нi, мабуть, аж пiзно нiччю; вони ж колiею поiхали».

* * *

Коли мати вернула, упоравшись зi справунками, додому, i всi дiвчата зiбралися на чистiм подiдо супочинку (лiтом вони все там ночували, щоб удержати чистiше кiмнати вдолинi), виглядали, мов гурт ангелiв, що зiбрався на варту. Тут i там клякала котрась до молитви й помолилась непорочними устами; а вiдтак, обтулюючись своiм довгим, розплетеним волоссям, мов крилами, ховались пiд бiлi покривала i вмовкали.

«Може, й Юлик вже на мiсцi й згадуе нас?» – пiшло шепотом з уст наймолодшоi.

«Може…»

«Я завтра о п’ятiй встану, щоб цвiти й ярину пiлляти та хоч годину-двi в садi попрацювати. Може, й бiла гвоздика розцвiтеться, що я дiстала», – сказала пiвголосом Марiя до старшоi сестри.

«Що за гвоздику ти дiстала?» – пiшло ледве чутно з уст наймолодшоi, що вже засипляла. Але Марiя, мабуть, не дочула. Перед ii дiвочою душею виринула Покутiвка й там панський сад. Мiж його деревами, кущами, а знов i клумбами з цвiтами рiжнородного сорту й пори року, струнка постать молодого огородника, який працював невпинно з непокритою головою коло всього, що вимагало його руки.

* * *

Юлiян вже посерединi першого мiсяця вакацiй як гостем в селi Гангiв, а до парохii ще не навiдувався. Вона лежала годину ходу вiд двору, а вiн не мiг якось туди вибратися. Правда, великий став, до котрого iздили купатися з дiдичiвським сином, притикав своею трощею майже до саду парохii – був, одначе, сам такий розширний, що треба було довшого ходу, щоб дiйти аж до саду, через що Юлiян i не споминав своему товаришевi, що мав намiр туди зайти.

Аж настав i на те час.

«Ти куди?» – спитав одного пополудня Едвард, що лежав на софi й курив, Юлiяна, коли сей взяв цiпок в руки, кивнув, прощаючись, до нього головою й звернувся до дверей.

«На парохiю», – вiдповiв Юлiян.

«Чого тобi там?»

«Запросили свого часу… ще вiд афери… i я обiцяв зайти до них, треба ж вив’язатися зобiтницi».

«А-га..! Тодiшня iсторiя, де ти вiдограв ролю ангела-спасителя», – вiдповiв молодий нiмчик i усмiхнувся.

«Мене се що обходить?» – вiдповiв понуро Юлiян.

«Ну, ти вже не буркочи зараз. Я тим ще нiчого не сказав, так лиш собi замiтив. Менi збудилося тепер се в пам’яти, що так менi раз економ з якоiсь нагоди говорив. Мене се ще менше обходить.