Апостол черні. Книга 1

Ева, одiта в яснiй легкiй одежi, з волоссям, що було з чола зчесане назад, а зверху трохи на заднiй части голови, зв’язане частково великою понсовою кокардою, виглядала дуже дитинно. Однак до тiеi дитинности стояли рiшучо в суперечности задумливi великi очi й дрiбна зморшка мiж бровами, коли мовчала, як се й тепер. Коли хвiртка за обома запала в замок, а вiн опинився поруч неi, вона сказала, що поведе його туди, де в них найкраще, де читае або пересиджуе, коли смутна.

«Се бувае в вас?»

Вона глянула на нього, а коли стрiнулася з його очима, в котрих пробився мов усмiх, вона спустила вражено погляд.

«Чому се не може бути в мене? І ви думаете, як iншi, що коли одиначка, то вже нiколи не може бути сумна?»

Нi. Сього не думав. Вiн лиш думав, що в кого такi добрi родичi, як у неi (так вiн чув), то той i не може мати багато причини до смутку. Дальше вiн не думав. Але коли вiн ii тим вразив, то нехай простить. Вiн не вмiе бути ввiчливим. Вiн терпкий i через те не вмiе до смаку пiдходити. Змалку на залiзо вихований, найкраще вiд нього здалеку держатися, особливо паннам.

Вона вислухала й лиш коло уст здригнулося в неi, мов там ховалася потайна струнка, й по нiй вдарило тепер. Вони йшли хутко, не здержуючись в зiльнику, хоч вiн був гарний i повний барвноi флори – неначе прямували до поважноi цiлi, аж опинилися коло одноi бiлоi поручевоi лавки, а з тим i коло об’емистого пня давно зрубаноi липи. Тут станули.

Тут вона звичайно читае або вчиться зi своею вчителькою п-ю Др. Емi. Вона приватистка гiмназii.

Др. Емi сидить на лавцi, а вона на пнi. Коли бувае строга (а вона нею вмiе бути!), вона зсуваеться з свого пня до ii нiг i випрохуе прощення, доки та не подобрiе й не всмiхнеться. Але в дiйсности вона ту Др. Емi дуже любить i шануе. Вона образована, самостiйна й лише поки що без посади.

«А тепер послухайте, пане Цезаревич, що я вам скажу. Але сядьте трохи на лавку. Ми довго тут не задержимося. Я присяду на свiй пеньок».

Вiн вчинив, як бажала.

«Чи ви собi пригадуете, як я була у вас з батьком подякувати вам за ваш вчинок щодо нас?» – Вона глянула допитливо на нього.

«Ви були собi через нас так сильно скалiчили руку. Вона була повна крови. Я се нiколи не забуду. А я вам не могла подякувати, ви не знаете, як я опiсля дома вночi по тих вiд’iздинах плакала. І жаль було менi, й соромно, i я носила вiд тiеi хвилi гiрке каяття в собi. До того я чомусь не вiрила в те, що ви прибудете коли-будь до нас i я буду мати змогу свою провину направити».