Професор Вільчур

А потiм настали роки… зовсiм iншi роки… Хто знае, чи не слiд iх благословити, тi роки, проведенi на шляхах волоцюги, роки, проведенi серед добрих людей, коли праця iз сокирою в руцi або з важким мiшком на спинi була роботою за простий шматок хлiба… Втрата пам’ятi. Так. Багато рокiв вiн не знав, хто вiн, звiдки вiн, як його звати. А втрата пам’ятi тодi не була для нього благом? Чи не повинен вiн благословити Бога за те, що вiдiбрав йому свiдомiсть минулого, свiдомiсть смертельноi рани, завданоi його серцю, до безпам’ятi закоханому серцю, жiнкою, яку кохав понад усе…

Попiл часу притрусив минуле, попiл часу притрусив волосся…

З минулого йому лишилась тiльки Марiола… Чи лишилася?.

.

Вiн бачив ii лише один раз протягом трьох рокiв, пiсля того як вона вийшла замiж. Вiн не ображався нi на неi, нi на Лешека. Що ж, у кожного свое життя. Молодi птахи вилiтають зi своiх гнiзд, будуючи свое, i нiколи не повертаються до старого. Родина Лешека живе в Америцi, i хоча вони часто пишуть, все бiльше й бiльше вiдчуваеться з iхнiх листiв ця вiдстань у тисячi кiлометрiв, цю перепону багатьох тисяч iнших, вiдмiнних, чужих умов життя, якi вiддiляють iх вiд нього.

«Я iм не потрiбний, – думав Вiльчур, – а при iхньому багатствi вони навiть не вiдчують втрати, якщо пiсля мене нiчого не отримають».

Пiсля смертi… Вперше його осiнила думка, що вiн уже старий. Досi безлiч щоденноi працi та його невтомна енергiя приховували перед його очима той факт, що вiн наближаеться до того вiку, коли бiльшiсть людей думае лише про смерть.

Коли Вiльчур прочитав цi слова в iнтерв’ю Добранецького, вони видалися йому такими смiшними й нiкчемними, як i решта його пiдступного судження. Минали днi i тижнi, а вiн дедалi бiльше задумувався про свою старiсть.

Хоча Вiльчур щодня о сьомiй ранку був на ногах, а о восьмiй – в клiнiцi, як правило, пообiднiй час проводив вдома. Переважно на самотi.

Вiн вiдчував втому. Через постiйнi нападки, на якi вiн не реагував, його нервовий стан погiршувався, а це позначалося на здоров’i та самопочуттi професора.

Тодi вiн почав пити. Це не була залежнiсть. Просто старий, досвiдчений Юзеф, слуга Вiльчура, одного дня запропонував йому чарку коньяку:

– Ви трохи застудилися, пане професоре. Це пiде вам на користь.

З того дня, пiсля обiду, коли вiн сiдав у кабiнетi перед камiном, поруч з чашечкою чорноi кави на столику стояла пляшка коньяку.