Професор Вільчур

Пробач, що мiй жакет мае дещо закороткi поли i я не виглядаю, може, gentleman-like[24 - Як джентльмен (англ.).], але зовнiшнiсть сто разiв компенсуеться урочистим внутрiшнiм настроем. Дивись менi в очi i побачиш мою святково вбрану душу. Без перебiльшення, мушу зiзнатися тобi, любий кардинале, що я вiдчув до тебе нiчим не обгрунтовану симпатiю й потяг, який би стурбував мене самого, якби не цiлковита переконанiсть у тому, що питання, якi належать до департаменту Ероса, я вже давно лiквiдував на взаемне, тобто мое й Ероса, задоволення.

Любов, cher ami, – це винахiд людей, якi не люблять думати, для яких мислення даеться дуже важко. Що стосуеться мене, то я нiколи цього в собi не помiчав. Я думаю так легко, як ти, наприклад, легко вирiзаеш ножичком викрутаси на людському тiлi, щоб задовольнити свiй iнстинкт рiзника.

Увiйшов Юзеф з гордовитою мiною, повноi зневаги, несучи на пiдносi двi пляшки, коньяк i горiлку, а також чарки та каву. Поглянувши на нього, Омела вигукнув:

– Вiтаю тебе, паладине, мажордоме i поважний прислужнику! Я радий, що для свого господаря ти принiс горiлку, а для мене коньяк.

Я ж, однак, спостерiгаю в тебе спалахи iнтелекту. Можеш розраховувати на мою милiсть, охоронцю домашнього вогнища. Коли професор викине тебе, приходь до мене. Хто знае, хто знае…

Слуга з непохитним спокоем поставив свiй пiднос на стiл i велично вийшов.

Вiльчур сказав:

– А ти знаеш, приятелю, що сьогоднi Святвечiр? Може, ми проведемо цей вечiр разом?

Омела задумливо насупив брови.

– Хоча в мене вже е запрошення до прем’ер-мiнiстра та князя Радзивiлла, але я волiю краще залишитися з тобою. Менi ти сподобався, оскiльки я переконався, що ти вмiеш слухати. Це не штука бути звичайною дурною людиною, яка постiйно базiкае, щоб виставляти напоказ свою душевну порожнечу, – мистецтво полягае у вмiннi слухати, а отже, carissime[25 - Найдорожчий (iт.).], я залишуся з тобою за умови, що твоя гостиннiсть не обмежиться лише кiлькiстю алкоголю, яку я бачу в цих карафках, а твоя маломовнiсть – теперiшнiми межами.

Уже стало темно, i Вiльчур увiмкнув свiтло. З сусiдньоi iдальнi долинали звуки пiдготовки до вечерi. Юзеф накривав на стiл. Професор зазирнув туди i сказав:

– Юзефе, вечеря на двi особи.

Вiн був задоволений з товариства цього дивного чоловiка. Його балаканина дiяла заспокiйливо.