Професор Вільчур

– Ви не сумуете за ними? – спитала Люцiя.

– Що ви кажете? – наче отямився вiн.

– Я питала, чи ви не сумуете за ними.

На обличчi Вiльчура засяяла посмiшка.

– Хотiв би iх побачити. Багато що там напевно змiнилося. Три роки. Василь оженився, Наталка пiдросла. Ольга i Зоня теж, мабуть, знайшли собi чоловiкiв… Добродушнi баби.

Вiн засмiявся i повернувся до Люцii.

– Зоня навiть хотiла на собi оженити… То ж була б радiсть, якби я заiхав туди…

Люцiя подумала, що справдi така поiздка до Радолiшок, про якi професор згадуе з таким теплом, iдеально пiдiйшла б йому.

Це б заспокiйливо вплинуло на його нерви, дозволило б одiрватися вiд недавнiх переживань. Вiн повернеться з неi вiдпочилим i з новим запасом енергii.

– Знаете що, пане професоре, а чому б вам не вiдвiдати iх? – сказала вона.

– Вiдвiдати? – здивувався Вiльчур.

– Авжеж. Ви говорите про них з таким теплом, так приемно згадуете iх. Це б стало приемною розвагою для вас. Ви так довго не виiжджали з Варшави.

Вiльчур глянув на неi.

– Отакоi, – сказав вiн. – Хочете позбутися мене бодай на трошки.

Люцiя засмiялась.

– Саме так. Хочу позбутися вас. Бачите, пане професоре, яка я некорислива. Я закликаю вас до цiеi поiздки, хоча знаю, що там, пiд Радолiшками, зачаiлась Соня чи Зоня i чекае на вас.

Вони обое засмiялися. Професор уже давно не був у такому гарному настроi, i Люцiя розумiла, що настрiй цей навiяли спогади про той млин.

Вона вирiшила кувати залiзо, поки гаряче.

– Серйозно, я не бачу жодноi причини, чому б вам вiдмовити собi у цьому задоволеннi.

– А ви знаете, що це зовсiм не погана думка, i, думаю, що й вони б зрадiли моiм вiдвiдинам.

– І ви б трохи розважилися, побачили б старi мiсця, якi так любите, дихнули б iншого повiтря. Насправдi зараз у Варшавi вас нiчого не тримае. А така гарна весна надворi.

З цього дня пропозицiя Люцii не давала спокою Вiльчуровi. Дiйсно, перспектива вiдвiдати млин Прокопа здавалася йому дедалi привабливiшою.

Вiн оживився, розповiдав Люцii новi подробицi про млин i його життя там. За тиждень, постiйно заохочуваний нею, вiн нарештi сказав iй:

– Я вирiшив. Я iду в Радолiшки. Тiльки перед тим нам слiд закiнчити збiр матерiалу для першого тому, а ви його впорядкуете, поки я буду вiдсутнiй.

Вона дуже зрадiла з такого його рiшення i з подвiйним завзяттям взялася до роботи.