Гра в бісер

Хiба що вiн ще бiльше, нiж будь-хто з його попередникiв, «символiчний», тобто не змальований, не зображений, а описаний, як у житiях святих.

Ще в «Германi Лаушерi» Гессе виступав у ролi видавця; «Демiан» виданий вiд iменi одного з головних героiв (причому навiть Томас Манн повiрив майстернiй мiстифiкацii); е свiй «видавець» i в «Степовому вовковi». Автор «Гри в бiсер» ховаеться за тiею самою машкарою. Це давнiй як свiт лiтературний засiб. Але вiн здатен виконувати й зовсiм новi функцii.

На вiдмiну вiд «Степового вовка», видавець «Гри в бiсер» – не персонаж, не якась особа.

Його значення «негативне», i полягае в тому, щоб наголосити: створив це не я, а хтось iнший – вигаданий, фiктивний, мiфiчний автор, який приписуе собi весь текст i вiдповiдно стилiзуе його.

Хоч i обходячись без посередництва «видавця», те саме робить Томас Манн, коли в «Докторi Фаустусi» (1947) розповiдае про життя композитора Леверкюна устами його приятеля Серенуса Цейтблома. Манн i сам помiтив, що його твiр схожий на «Гру в бiсер».

«Та сама iдея вигаданоi бiографii з властивими цiй формi елементами пародii, – писав вiн, порiвнюючи обидвi книжки, – той самий зв’язок з музикою. І тут критика культури й епохи, хоч i з перевагою культурфiлософського утопiзму…»

Проте Цейтблом був сучасником загиблого генiя, долю якого вiн вирiшив змалювати. Вiн не розумiв його, але перебував у щоденному живому спiлкуваннi з ним. Анонiмний касталiйський iсторик, що через кiлька сторiч дослiджуе обставини життя i смертi Магiстра Гри, змушений задовольнятися розкиданими, скупими, не завжди певними свiдченнями й документами або й спиратися на очевиднi легенди.

Вiн працюе як учений, як сумлiнний i стороннiй збирач фактiв. І водночас признаеться: «…iсторiя, хоч би як тверезо, з якою дiловитою об’ективнiстю вона була писана, завжди лишаеться поезiею, а третiй вимiр поезii – вигадка…»

У цiй думцi е своя правда. Але не треба забувати, що висловив ii не сам Гессе, а той, кого вiн вигадав, i хто (якби письменник захотiв цього) мiг би мати безлiч матерiалiв про Кнехта, досконало знати його бiографiю.

Але Гессе потрiбно, щоб лiтописець був саме такий: не мав певностi, сумнiвався, чогось просто не знав. Це звичний для Гессе хiд.

У «Степовому вовку», наприклад, е таке мiсце. Герой прочитав «Трактат», де, здавалось би, суворо i точно проаналiзовано всi його вчинки i почуття.