Палімпсести

Та сам я есм! І е грудний мiй бiль,

i е сльоза, що наскрiзь пропiкае

камiнний мур, де квiтка процвiтае

в три скрики барв, три скрики божевiль!

Обрушилась душа твоя отут,

твоiх грудей не стало половини,

бо чезне чар твоеi Батькiвщини,

а хоре серце чорний смокче спрут.

* * *

Церква святоi Ірини

криком кричить iз iмли,

мабуть, тобi вже, мiй сину,

зашпори в душу зайшли.

Скiльки набилося туги!

Чим я ii розведу?

Жiнку лишив – на наругу,

маму лишив – на бiду.

Рiдна сестра, як зигзиця,

б’еться об мури грудьми.

Глипае оком в’язниця,

наче сова iз пiтьми.

Киiв – за гратами. Киiв —

весь у квадратi вiкна.

Похiд почався Батиiв?

ачи орда навiсна?

Мороком горло огорне —

анi тобi продихнуть.

Здрастуй, бiдо моя чорна,

здрастуй, страсна моя путь.

* * *

Душа ласкава, наче озеро,

i трохи синiм вiддае.

Тут, помiж Туровом i Мозирем,

тепер призволення мое.

Горить налитий сонцем оболок

i день до берега припав.

А бiля мене бiлим соболем

тремтить коханоi рукав.

Менi була ти голубинею,

що розкрилила два крила.

І мужем, хлопчиком, дитиною

мене до неба вознесла.

* * *

У нiмiй, нiби смерть, порожнечi свiчад

пересохла iмла шебершить, мов пiсок,

i високий, як зойк, тонкогорлий спiвак

став ширяти над тiлом своiм.

Дух пiдноситься д’горi. У зашморзi бiд

аж зайшовся кривий од волання борлак,

аж огранням дзеркал заросилася кров!

Нiч зсiдаеться, наче кришталь.

Начувайсь, навiжена, скажена душе!

Бо вдивляння, вслухання – зненацька уб’ють!

І зверескнула нервiв утята струна,

i зверескнув пугкий напiвсон кришталю,

i зверескнула пустка свiчад.

* * *

Зажурених двое вiч,

кривi терези рамен,

гербарiй дзвiнких долонь —

з ночi.

А де та горить зоря,

котру назирае син?

Об схiд той, мов об багнет —

жалься.

Якiсь переплески, блиск —

переймами досвiтку.

І вже попливла-пливла

вiчнiсть.

Бо серце оговтати,

добiгти до пам’яти,

немов на побачення —

годi.

* * *

Стань i вдивляйся: скiльки тих облич

довкола виду твого, нiби нiмби,

так сумовито виграють на дримбу,

хоч Господа на допомогу клич.

Вдивляеться у проруб край свiтiв

душа твоя, зайшовшись начуванням.

Тонкоголосе щемне вiщування

в подобi лиць – без уст, очей i брiв.

І безберега тиша довсiбiч!

Усесвiт твiй нiмуе i нiмiе.