Зимові дерева

Вони обкрадають тебе,

вигаданi з тобою живуть

(ждуть, принишклi,

поки засвiтяться лiхтарi),

потiм накочуються

i п'ють з тебе душу:

присмоктами хвиль,

присмоктами недолюбленого,

присмоктами незбагненного,

присмоктами недопитих спогадiв.

А ти не бережешся, нi?

А ти – не бережешся?

Думаеш – вистачить на вiки?

На рiк бодай – вистачить?

Не муч мене.

О не муч,

рiчко спогадiв,

забуття мого,

рiчко тишi.

Сиве небо, пролите обрiем,

витишений Труханiв острiв,

тамбережнi колючi присмерки —

то все не кожноi ж митi

западае, виповнюючи

тебе наче шлюз, iз котрого

нiколи не витiкае вода.

IX. 1964

* * *

О що то – еднiсть душ? О що то – щирiсть?

Довiра? Приязнь? Що то е любов?

То рiвновага звички. Скам'янiле

здивовання, подовжене в вiки.

… i тiльки те? а вглибленння чуття?

а самороздаровування – замiсть

самозбереження? а крик добра —

цi щедрi iскри самопрозрiвання?

хiба ж це тiльки проблиски нiмi

духовностей, посивiлих з печалi?

аж нi? кажи – аж нi? Кажи – занадто

ми передовiряемо себе

тому, чому наймення ще немае,

але яке вже суть значить свою

на помежiв'i шалу? але ж правда?

Подумалося – спокiй задубiв,

замерз – i, як чавун, анi прогнеться,

(твердиня вiри, мовити б).

кладем своi немудрi головоньки

i тiшимося. Неба доброта

не поминае нас. Не поминае.

А скажеш – син i вiрю: син! А смерк —

бiля ворiт, з-за рогу ледь прогляне —

i голову до узголiв'я гну,

i гнусь душею, поглядом, губами

туди, де, нiби глечик молока,

синок колишеться в своiй колисцi,

скидаючись ввi снi…

Що од столiть —

то пам'ятi спрагнiлий язичок:

увiчненим пiти.

себе для проб. Для ролi, за життя

не виконаноi. Задля бажань —

ще не згармонiйованi чуття

помножити на завтра i позавтра,

аби хай не собою, то нащадком

експерименти вивершити лiт

(пiзнання меж, якi нас вiддаляли

од себе).

О наломи гiркоти,

що трудять груди! Ти – недолюдина,

хтось вигадав лиш час – задля покут,

щоб скверну нiмоти зiтерши з уст,

лиш причаститися первоглагола,

котрий не може вгамувати спраги

поздовжньоi, як прямовисний лет,

котрий вже не жалить, а тiльки вабить,

а тiльки врочить – втраченим початком,

сподiваним кiнцем.

Ти варiант.

Невчасний гiсть. З запiзненням зустрiв

тебе твiй вiк. А ти прийшов зарання,

i, доростаючи, лиш серцем покривив.