Зимові дерева

І чим ти став? І чим ти можеш стати?

…хiба ти не один? не сам один?

не сам як перст? як вишне нарiкання?

протистояння – завжди заважке.

В нiм спарено зненависть i кохання.

О що то – еднiсть душ? Нестерпний простiр,

заломлений, мов горло, у вiки.

Але – ти не жахайся.

Спи спокiйно.

Синок крiзь сон скидаеться.

1 спи спокiйно.

Чистота твого чола

така потрiбна в пiв на третю ранку.

* * *

Вiнцасовi К.

Холоднозорий присмерк приуральський

зростав. Мороз ладнав органнi труби,

i сосни справжнiми i знаними здавались,

як провiнцiйний театральний зал,

де стiльки лживих рухiв диригента,

де стiльки нот i профiлiв фальшивих,

але нiщо не може заглушити

холоднозору i сувору вись

Йогана Себастьяна.

i я на нiй зростав. Гули вiтри,

трiщав мороз. Гули вiтри. Трiщали

покляклi вiти у ялин. Частина

безсонно клiпала одним червоним оком

електролампи. Сновигав днювальний,

ламаючи свiй сон пiд чобiтьми.

Трiщав мороз… Каптьорка.

І до убогоi аптечки – Вiнцас,

наш батальйонний фельдшер, до реестру

дописаний – помiж бинтiв i спирту,

пiрамiдону, йоду, формiдрону,

мовчазний i врочистий, наче бинт.

Трiщав мороз. А вiн, ввiмкнувши лампи,

зшалiлий, сновигав мiж довгих тiней,

як скалкiв власноi сухоi туги,

й рефлектори на стiну наставляв,

де оживав на полотнi фламандський

пейзаж.

Солдатська збiднена палiтра

темнiшала в литовськiй ностальгii,

i в Вiнцаса – освiтлену мiшень —

Чурльонiс поцiляв голками сосон,

йдучи гравюрним лiсом.

– Говори,—

мене просив вiн, – говори! І мова

про Вiльнюс, про Тараса, про Вiльняле

i Саломею тихо жебонiла,

струмка тоненько жебонiла шпара,

похмурий розважаючи пейзаж.

А вiн, як бог, затиснений мiж стiн,

у герметичну схований каптьорку,

незграбно простягав колючi руки,

де пiвметрова Вiлiя пливла.

– Розповiдай, – просив вiн, – про Тараса…

Пiдводив стелю Гедимiнiв зойк,

зростаючи пiд зорi.

колючий лiс Чурльонiса за вiкнами

та узбережна «Летува» шумiла.

– Так та не так! – Вiн кидав свого пензля,

грiв iнгалятор, пiдступав, вiдходив,

i знову йшов, мовчазний, ув атаку

на Рюiсдалем змiцнений бар'ер.

– Тайга уральська – до Литви моеi

болюче схожа. Оренбург. Шевченко.

І стiльки тут у мене землякiв —

аж до Печори. Справдi бо – Вiтчизна.

Заснеш – i волохатi, як клубки,

намотанi вiками, глухо бродять

плоскiннi сни.