Дім на горі

 – Скiльки себе пам’ятаю…

– Як почнеш щось вигадувати, бабцю!

Але стара вже по-справжньому хвилювалася. Сама не знала, що з нею дiеться, так не хвилювалася бозна-вiдколи. Може, через це стукнула спересердя палицею i зашипiла обурено:

– Ти мене брехухою не роби! Коли не хочеш його прийняти, сховайся, я сама його вiдшию… Кажу тобi: так було завжди в цьому домi i так воно буде!..

Галя повернулася до неi здивовано: стара аж палала. Була там, на ганку, як на сценi, тягла до внучки палицю й тремтiла. На мить вони зустрiлися очима – стара й молода: молода свiтилася чаром i спокоем, а стара позеленiла.

В Галi здригнулося серце, на мить повiрила в бабину казку, i тривога пiдступила iй пiд серце.

– Слухай, бабцю… – сказала, але стара вже зiв’яла на ганковi, як квiтка. Плечi спустилися, а очi погасли. Ледь-ледь дихала, руки ii звисли, а палиця з гуркотом випала з руки. Зелене обличчя староi заклякло, i тiльки на денцях ii очей зажеврiло голубе озерце, яке вiдбило хтозна-яку далеку картину: проситься до iхньоi господи чоловiк в ошатному костюмi, йому стало спечно, i вiн хоче напитись у них води…

14

Володимир стояв бiлий як стiна, з лоба йому котилися краплi поту, а все тiло побивав зрадливий трем.

Очi його були розширенi, i, коли повернулася до нього, Галя згукнула тихенько. Мимовiльно кинулася йому на помiч, бо i справдi захитався, намагався налапати побiч себе опертя, але стояв серед голого двору, i його руки забалансували. Сивi з червоним кола пiшли в його очах, вiн таки натрапив на якесь опертя, i було воно гаряче i м’яке. Це дало йому встояти на ногах, тож почала поступово вимиватися йому з голови каламуть, розтали кола, веселий та зелений свiт плюснув йому у вiчi.

Коли розплющив очi, побачив, що сидить на лавi, в руцi тримае кварту з водою, навпроти в ясно-синiй сукнi стоiть i нiяково всмiхаеться, показуючи чудовi ямки на щоках, така жiнка, яка може тiльки приснитися.

– Вам погано? – допитувалася вона. – Вам погано? Володимир спробував усмiхнутися i покрутив заперечливо головою.

– Спитай, що йому треба? – гукнула, наче ворон каркнув, стара.

– Я давно за вами стежу, – сказала Галя. – Так дивно ви пiдiймалися…

Володимир не мiг не дивитися на це ясно-сине диво. Сонце заливало Галине обличчя, i чи вiд сонця, чи вiд пережитого тiльки-но запаморочення йому здалося, що вся вона облита голубим свiтлом. Там, на ганку, сидiла ще одна жiнка, стара, як дерево, витяглась у iхнiй бiк i наслухала, аж тремтiла.