Дім на горі

– Галю, – сказала вона, – чуеш, Галю!

Але Галя, здаеться, зовсiм забула за неi: чоловiк, котрий безпомiчно сидiв перед нею, подобався iй. Вони дивилися одне на одного й очей розвести не могли.

Не бачив у нiй звичайних жiночих принад, пiзнiше, коли спустився вiн у долину, не мiг сказати, чорнi чи синi були в неi очi. Пам’ятав тiльки голубу барву, вiдчуття дивноi, запаморочливоi краси, а поруч iз тим якийсь острах, наче був вiн метеликом, а вона огнем, i вiн, сидячи тут, на горi, з квартою в руках i отак по-безглуздому задивляючись на незнайому жiнку, раптом повiрив, що всi людськi казки – це таке ж життя, як i те, що реально бачать нашi очi.

Йому захотiлося, щоб це його вчарування тривало якомога довше, хай довше покупаеться вiн у хвилях такого п’янкого гiпнозу – не мав сили не дивитися на неi, хоч не мав уже сили й дивитись.

– Що йому треба? – спитала вже спокiйно стара. Той голос протверезив Володимира. Зiрвався на ноги й почервонiв до вух: його мiсiя все-таки офiцiйна.

– Менi Галину Iванiвну, – сказав i випростався неприродно.

– То це я i е Галина Iванiвна! – всмiхнулася Галя. Стояла, заломивши брови, i смiялася на обидвi щоки: вiн ледве не ослiп, дивлячись на неi. Треба було йому набрати поважного вигляду, накласти на обличчя маску, яку завжди накладають перед пiдлеглими начальники, але так само, як не вдавалося йому це перед Олександром Панасiвною, так не вдалося й тут. Був уже давно пiдлеглий тiй першiй жiнцi як матерi i цiй, другiй, бозна й чому.

Тому й голос його став хрипкий i ледве видобувся з його розпечених вуст.

– Я, Галино Iванiвно, новий директор школи. Оце ходжу, щоб познайомитись iз учителями, бо вже пора було б нам зiбратися на нараду.

Уже не дивився на неi, не мiг дивитися, щоб не ослiпнути до решти. Дивився охочiше на стару: витяглася тривожно в його бiк i аж вуха в неi ворушилися, так наслухала.

– Що вiн хоче, Галю? – спитала в онуки.

– Це новий директор школи, – вiдгукнулася Галя. – Прийшов знайомитися.

– А чому вiн не прислав за тобою?

– Чому ви не прислали за мною? – м’яко спитала Галя, як питають дорослi в малих. – У нас тут так заведено…

– Бачите, – розвiв руками Володимир. – Я ще нiколи не ходив у директорах…

Вони засмiялися водночас, а стара на ганку посутенiла.

– Ви мене дурите, – сказала вона. – Нiякий вiн не директор. Директори сидять по своiх кабiнетах…

– Не зважайте на неi! – шепнула червона, як квiтка, Галя.