Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Навiщо вам – ви ж книжки… Я вам дарую той дукач, який ви мали менi вiддати…

Колекцiонер удруге нагадав менi про те, що я теж колекцiоную, вiн брав мене у спiльники, пропонував нечистий гендель, i я чув, як мене облипае незримий бруд, вiд якого важко вивiльнитися: я навiть у думцi оцiнив вартiсть дукача, i вiн здався марницею в порiвняннi з можливою вартiстю картини. Менi в цю мить недоречно згадався ганебний випадок у Неаполi пiд час останньоi моеi подорожi за кордон… Такий iнтелектуальний, з гарною зовнiшнiстю iнженер не повернувся на теплохiд, ми чекали на нього пiвдня, i даремно – вiн попросив притулку.

Я i тодi, i зараз думав про те, що зрадником вiн став не вiдразу, мусило воно з чогось започаткуватися – а може, вiн колись не зумiв скинути з себе перший налип бруду, як оце тепер я… Безцiнна картина, яка дiсталася менi за марницю, дивилася на мене, я не мiг ii покинути тут i взяти теж не мiг: благання Колекцiонера присмоктувалися до мене, мов полiпи.

Я не пiдводив голови, а нашепти про грошi заповзали у моi вуха, мов черв’яки, заповзали у мозок, квота чимраз збiльшувалася, названi суми подумки матерiалiзувалися в речi.

– Тисяча… пiвтори… двi… п’ять… десять!

Спочатку я розбагатiв перським килимом, потiм iмпортними меблями, далi – машиною, врештi – дачею; всього цього я не мав, усi своi заробiтки вiд сценарiiв я проциндрив на подорожi за кордон, цi ж грошi дали б менi волю для творчостi, я не мусив би щодня з’являтися на роботу – працював би на дачi, в будинках творчостi; фрагмент картини Ватто, який менi врештi-решт не потрiбен, дозволив би вiдплисти на свiй острiв Цiтеру, i ця втеча окупилась би новими моiми творами, потрiбними людям.

Я вагався, хоч розумiв, що саме це вагання е злочинним… Я подумав про Охоронця скарбiв, який жив у дуже скромнiй квартирi, а володiв замками не гiршими, нiж колись князь Костянтин Острозький; але той урятував вiд явноi загибелi тисячi скарбiв i всi вiддав людям, нинi сущим i тим, якi прийдуть, а цей, з яким я веду торг, замкнув у тюрму духовнi багатства, без яких хтось iз його внукiв, ним же обкрадений, може стати не захисником своеi землi, а вiдступником, бо не матиме на чому виховати в собi гордiсть за багатство духа предкiв… А може, той iнженер, який став зрадником у Неаполi, може, вiн був обкрадений ще до свого народження або ж сам колись вiддав бабусин талiсман, як непотрiб, за дрiб’язкову вигоду i став безродним?.

.