Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Усе це я розумiв, а сам сидiв i слухав, як засипають мене грошi, дуже багато грошей…

Я ще раз глянув на картину, а згадав ту, яку бачив у Луврi: люди пориваються до корабля, що стоiть бiля причалу, море розбурхане i тривожне, а там десь спокiй, i радiсть, i багатство, тiльки одна – не ця, що на фрагментi, – жiнка, збентежена, сидить збоку i сумнiваеться, напевне, так само, як я тепер, – сиджу i прислухаюся до пiсеньки савояра:

Дадуть окраець хлiба нам,

Бабак завжди зi мною…

Окраець хлiба такий великий, аж не вмiщаеться в мою свiдомiсть; пропонованi суми з речей враз перемiнилися в товстелезну пачку банкнотiв, пачка росла, росла – «п’ятнадцять тисяч… двадцять!» – гора банкових бiлетiв загрожувала звалитися на мене й задушити; я прокинувся, мов з кошмарного сну, i побачив перед собою розпаленi гарячкою очi Колекцiонера.

З напiввiдслоненого вiкна, з-за штори, падало на нього смужкою денне свiтло, його рiзночинська борiдка стала сивою, гуцульський чорний сардачок збляк вiд гарячки, менi хотiлося глянути на нього вiд голови до нiг, немов ще раз бажав скласти йому остаточну цiну, та нiг не побачив: вiн стояв передi мною на колiнах так, як колись перед iконою в гуцульськiй хатi.

Я спитав упалим голосом:

– Ви маете такi грошi? Звiдки?

– Я маю велику колекцiю, вона вартуе бiльше!

– І готовi вiддати ii всю за оцю ось картину?

– Так, так, я дуже люблю Ватто! – повзав передi мною Колекцiонер, а менi згадалася ще одна билиця про нього: вiн до кровi побив свого сина, який з цiкавостi вiдчинив вiдмикачкою дверi до комори з коштовностями… І тепер готовий iх вiддати?

– Як ви вiддасте менi свою колекцiю? – спитав я.

– Разом з хатою. Жiнка мене покинула, син геть пiшов… Через нотарiуса, як купiвлю-продаж, все буде чисто…

– Ну, а самi?

Вiн мовчав, дивився благально на мене i ждав мого слова, мов вироку, а савояр наспiвував:

А завтра знову по дворах,

І мiй бабак зi мною…

По дворах? З картиною Ватто? В iм’я чого? Я поволi вибирався з трясовини, в яку упхав мене своiми нашептами Колекцiонер, сахнувся вiд хисткого трапа, на який мало що не ступив однiею ногою, щоб вiдплисти на острiв Цiтеру, я так недалеко стояв над проваллям; купа грошей зматерiалiзувалася у свiй первiсний вигляд – у скарби, награбованi в iсторii i замкнутi в тюрму, i в мене зблисла думка, що я врятую цей скарб, вiддавши його Охоронцевi.