Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Проте все це здавалось менi мiзансценою з якоiсь комедii, бо що може чинити Колекцiонер з картиною Ватто? Дивитись на неi буде? Продасть? Але кому? Таж навiть Ермiтаж не заплатить йому стiльки, скiльки пропонуе вiн менi. Який для нього сенс?

І враз усе для мене стало ясним: менi знову згадався iнтелiгентний з вигляду iнженер, який попросив притулку в Неаполi. Я побачив порожнi багетовi рами, картина – вирiзана, захована в подвiйне дно у валiзi, Колекцiонер-турист виiжджае в якийсь круiз, просить притулку десь в Афiнах, Парижi або ж у тому-таки Неаполi i стае мiльйонером… В одну мить я навiть зрадiв такiй перспективi: хай утiкае негiдник на свiй острiв, мое мiсто очиститься вiд нього, а його колекцiя опиниться в руках Охоронця скарбiв, але тут же спiймав себе на думцi, що вiзьму участь у злочинi; нi, я повинен цю картину, яка належить свiтовi, вiддати…

А тодi мiй погляд упав на автограф великого французького художника, я знаю трохи французьку мову, – i аж здригнувся вiд реготу савояра або ж самого Ватто.

Колекцiонер дивився на мене блiдими, нiчого не розумiючими очима, на мiй смiх увiйшла стара.

– Що тут робиться? – прошамкала.

– Скажiть, цю картину тримав хтось, крiм нас, у руках? – спитав я.

– Так, так, якось приходив реставратор, може, ви його знаете… – Плюскле обличчя жiнки витягнулося, вона раз у раз переводила сторожкий погляд з мене на Колекцiонера. – Такий, знаете, ну… Вiн довго тут сидiв над нею з фарбами, рiзними пляшечками… Але не купив…

– Вiн погано знае французьку орфографiю, жарт не вдався.

– Фальшива?! – зойкнув Колекцiонер.

– Усе тут фальшиве. Тут усе призначене для гробу. І ви…

Колекцiонер тер долонею обличчя, перелякано дивився на мене, врештi прошепотiв:

– Ви… ви нiкому не розповiсте про нашу розмову?

– А що це дало б? Доказiв нема… Хiба що напишу сценарiй. Та так, щоб вас упiзнали…

– Уб’ю!.

– Ну, ви на таке нездатнi, – сказав я i, не глянувши на картину, вихопився з цього дому, мов з чаду, з радiстю торкаючись пальцями в кишенi пiджака безцiнного скарбу – важкого бабусиного дукача.

На перевалІ

Братовi Євгеновi

Їхали мовчки. Вiд яруги, до якоi Нестор пiд’iхав заблукавши, а потiм над нею майже двi години розвертався машиною, до перевалу залишалося не бiльше десяти кiлометрiв.