Люлька з червоного дерева. Новели, оповідання та оповідки 1976-2016 рр.

Машина виповзла з бакаiстого путiвця на асфальт, вiн брався ожеледдю, а туман порошив бiлим борошном, – Нестор мусив вести машину обережно, поволi. Час нiби уповiльнився; у мовчаннi, довколишнiй темнотi й тихiй iздi – кожен мав змогу вiдшукувати в собi iншого, нiж вiн був тiльки що над проваллям, i сама пригода з хвилини на хвилину нiби втрачала свою значимiсть. Несторовi здалося навiть, що на перевалi, в колибi, де ждуть на них голоднi артисти, вiн розповiдатиме про випадок над прiрвою з недбалою посмiшкою, як про щось зовсiм незначуще.

Бажання звiльнитися вiд щойно пережитого дiймало й Леонiда. Та бо й справдi, страхи якi – передне колесо повисло над урвищем! Ще ж i не таке пережилося. Режисер Нестор, наприклад, стояв пiд стiнкою в гестапiвськiй катiвнi; iнженер Степан, який сьогоднi консультував зйомки на буровiй, живцем горiв, коли вибухнула свердловина… І актриса Адрiана, i вiн, сценарист Леонiд, навiть його скромна дружина Нiлочка – всi задовго до нинiшнього випадку пройшли важчi випробування.

За спинами, бiля заднього скла, дзеленькали пляшки з горiлкою, в машинi запахло хлiбом i ковбасою, всi були голоднi й у думцi радiли, що незабаром у товариствi артистiв, якi виiхали з буровоi ранiше, пiдкрiпляться, розважаться й забудуть прикрий випадок.

Перед машиною по осклизлому асфальту в свiтлi фар вилася змiйка снiговоi порошi. Кожен бачив ii, хотiв бачити, вона вiдволiкала нав’язливi думки, будила вiддаленi асоцiацii, та снiгова змiйка виводила друзiв з-над темного провалля на величний перевал, притягала, манила – ще мент, i всi вивiльняться вiд пережитого.

– Отак починаеться пурга, – сказав Степан.

Мисливець мiг передбачити бiду: вчора сполохи на захiдному схилi неба вiщували вiтер. Та вiн не мiг покинути сторожку над замерзлою Ямбою: як тiльки зсутенiв короткий, ще безсонячний день, на пiвденному заходi засвiтилася голубувато-фiолетова смуга, попливла по небозводу, вияскравилась, а з неi нiжна, мов вуаль, спустилася зелена завiса.

Бiльше року, проживаючи на пiвночi, мисливець чекав цього видива, а його не було, вiн давно б уже виiхав – буровi роботи закiнчилися – та все вичiкував, ще ж лютуе зима, може, з’явиться… І нарештi, на межi зими й весни, воно випливло карнавальними кольорами.

У тундрi було поки що тихо й безвiтряно, бiла блискотлива пустеля дослухалася неба, на якому розшарiлася оргiя кольорiв.