Кар’єра Никодима Дизми

Невдовзi пiсля того, як Куницький пiшов, прийшла панi Нiна. Вона була сумнiша, нiж звичайно, стривожена ще бiльше, нiж удень, але на посмiшку Дизми вiдповiла посмiшкою. Вона розпитала про його здоров’я, поскаржилася на мiгрень, через що не спала цiлу нiч, i нарештi запитала:

– Ви, здаеться, iдете у Варшаву? Надовго?

– Їду. На тиждень, щонайдовше – на десять днiв.

– Варшава, – промовила Нiна задумливо.

– Ви любите Варшаву?

– О, нi, нi… тобто, власне, дуже любила колись… Навiть i тепер люблю, тiльки сама себе у нiй не люблю.

– Так… У вас там рiднi, друзi?

– Не знаю. Нi, – вiдповiла вона пiсля хвилинного вагання.

Никодим вирiшив обережно з’ясувати питання про iснування тiтки Пшеленськоi.

– Чи панi Пшеленська вам, бува, не двоюрiдна сестра?

На обличчi Нiни з’явилося невдоволення.

– А, ви знайомi з тiткою Пшеленською?.. Так, але пiсля мого шлюбу стосунки з нею дуже ускладнились. Ми навiть не листуемося.

– Он як! – сказав Дизма.

– А ви буваете у неi?

– Зрiдка, – протягнув Дизма.

Нiна не витримала i тихо запитала:

– Ви говорили з нею про мене?.. Ох, пробачте за нескромнiсть, але, знаете, це мене так схвилювало. Не дивуйтеся. Бо ж майже усi спогади юностi пов’язанi з домом i з колом знайомих тiтки Пшеленськоi… Ви там буваете…

– Чому ж ви до неi не завiтаете?

– Самi розумiете. Через чоловiка… Вони не можуть менi цього пробачити…

Нiна вiдвернулася i майже пошепки додала:

– Так само, як i я не можу собi пробачити цього.

Никодим мовчав.

– Менi соромно, що i тодi, i зараз я з вами така вiдверта… Але я не маю сил… Я дуже слабка… Дуже нещасна…

– Не засмучуйтеся, повiрте: все змiниться на краще…

– Не розраджуйте мене, прошу я вас. Я знаю, я вiдчуваю, що знайшла у вашому чуйному серцi глибокий, щирий вiдгук. Ми ще мало знайомi, але у мене до вас така довiра… Не потрiбно, не розраджуйте мене, у мене немае жодного виходу. Досить того, що ви мене розумiете… Ви один, – додала вона, помовчавши.

– Чому ви кажете, що немае виходу? Хiба ви не можете розлучитися з чоловiком?

– Не можу, – вiдповiла Нiна, втупивши погляд у землю.

– Гм, значить, ви таки прив’язанi до нього…

В очах Нiни запалав вогник.

– Нi, нi, – гаряче запротестувала вона, – як ви можете мене пiдозрювати у цьому! Мене нiщо не зв’язуе з цiею людиною, що мае душу крамаря, з цим… старим…

У голосi звучали ненависть i вiдраза.