Українська модерна проза

– Але це недалеко до егоiзму: жити тiльки для власноi слави. Забути все… Нi, я не можу… Голоднi, нещаснi люди.

– Забудь, забудь, забудь! – промовила вона. – Ти великий, ти дужий. Живи для себе i для гучноi слави.

Вiн гордо пiдняв голову i пiшов поруч з нею.

– Що це там червонiе на шляху?

– Це червонi троянди, що кидае тобi пiд ноги слава.

Вiн гордо пiдвiв голову, але йому здавалося, що вона сама схиляеться, як зiв’яла квiтка.

– Що це там бiлiе на шляху? – запитуе вiн знов.

– Не придивляйся, бо впадеш.

Це бiлi хмарки пливуть назустрiч.

Вiн подивився й побачив бiлий кiстяк, що лежав край дороги i дивився в високе небо глибокими ямами, де колись були живi очi, мов блискучi зорi, вiн неначе глузував зi своiх великих замiрiв.

Соромський знов пригадав тее, що забув:

– А там унизу, вони чекають, сподiваються, може, клянуть мене? Нащо я iм кинув надiю? Нащо обiцяв бiльш, нiж вони прохали? Але я зроблю те, що казав. Я принесу iм сподiване щастя.

Вiн напружував останнi сили. Серце в нього нерiвно й швидко трiпалося.

Ноги пiдгиналися, голова схилялася додолу.

– Порятуй мене! Змилуйся! Перев’яжи менi моi рани, з яких дзюрчить кров! – прохав вiн у своеi поводарки.

– Я не сестра-жалiбниця. В мене немае жалю. Я пiдтримую дужих, а ти кволий.

– Нащо ти мене дурила?

– Ти сам себе дурив.

Вiн впав. Коли розплющив очi, то тiльки побачив останнiй соняшний промiнь, що свiтив на нього i одбивався на високiй скелi.

– Вона мене одурила. Я не великий, я кволий робак я, не пророк, не поет.

Я не можу встати. Нi, нi, я тiльки дуже втомився. Я одпочину трохи, встану i сам загою своi рани цим зiллям, що там росте. Я вже забув, як його звуть, але потiм пригадаю. Я бачу цей сiрий камiнь. Ще кiльканадцять схiдцiв. Кiльканадцять ступнiв i таемне незрозумiле одкриеться. Луда спаде з очей…

Вiн важко дихав, хапаючись за камiння, що котилося в якусь безодню. Кров з його потомленого тiла й пораненого серця бiгла червоними, тоненькими струмочками на шлях.

– Коли б знати напевно, що там десь, як у бухгалтерськiй книзi, списана доля планет, господарств, народiв i кожноi людини i нiчого не можна переробити, тодi я б казав iм: «Мовчiть, корiться!» Тепер я не можу цього казати.

Хто це йде до сiрого каменя? Хтось iнший прийшов ранiш, нiж я. Менi завжди не щастило! Завжди доля глузувала з мене. Це йому, а не менi судилося прочитати тее, за що я згубив свое життя… Це не я понесу iм знання… Розгадку. Ну, нехай другий, нехай вiн. Нехай хто-небудь.