Українська модерна проза

Тiльки я не хочу вмерти на пiвдорозi… Щасливий! В нього бiльше сили… вiн пiшов на кiльканадцять ступнiв далi, нiж я, i вона в його руках. Спинився… Читае. Що вiн читае?

Соромський зiбрав усi сили, пiдвiвся та хотiв голосно гукнуть:

– Чи ти знайшов? Дивись сюди! Подай ознаку! Кивни головою!

Але уста його тiльки шепотiли:

– Брате, i я хочу.. , i я…

Вiн падае. Упав… Соромський впав i покотився в безодню, як камiнь.

Темрява…

Щось дзвенить, гуде, спiвае. Хвилi стиха плещуть. Неначе одчинилося вiкно. Вiн летить з темряви назустрiч соняшному промiнню, що виринае з води.

Вiн летить на крилах – аж дух захопило вiд щастя. Вiн не один, iх багато.

Бiле й жовте латаття кивае голiвками. Запашне повiтря вiе й прохолоджуе його чоло. Журавлi, дикi гуси, ластiвки, жайворонки – летять на Схiд. Сонечко всмiхаеться, i все всмiхаеться навколо. Соромський смiеться безжурним дитячим смiхом, i вона, його подруга, летить поруч з ним.

– Весело тобi? – питае вона його.

Вiн не може вимовить од несподiваного щастя

– Полинем! – каже вона.

– Полинем! – каже Соромський i розплющуе очi.

– Як ся маете? – питае в нього лiкар.

– Чудово. Помалу, помалу! Не поламайте менi моi крила, якi я здобув мукою, але тепер я несу на них щастя. Я колись був на нижчих схiдцях життя, я був дрiбною iстотою – людиною. Тепер я найвища iстота: я – Ефемерида. В мене немае навiть органа для iжi i шлунка, який примушуе нещасних людей робити тее, проти чого повстае вiльна душа; який штовхае iх на всякi злочини… Я Ефемерида! Чуете? А-а, ви смiетесь, глузуете з мене через те, що я iсную тiльки один день?

Наш день повний, як чарка солодкого запашного меду.

Тодi, як люди напружують своi сили й мозок на працi, проти якоi повстае совiсть, ми впиваемось волею i надзвичайним, повним, ясним щастям, якого не знають люди нiколи. Ми кохаем, ми собi подiбних i все, що бачим. У нас нема нi вчених, нi поетiв, бо ми всi вченi й поети. Ми знаем те, що нам треба знати. Нащо живем i зникаем. Ми живем для щастя!

У нас нема нi хорих, нi багатих, нi гарних, нi поганих, нi бiдних, нi дрiбних, нi великих – ми всi рiвнi.

Ми в один день усi побачили свiт i в один день зникнем. Корюся й схиляюся до землi перед цим великим законом.

Ми не живем довше одного дня. Наше щастя – не людське щастя, яке годами тягнеться по брудному болоту людського життя, воно не втрачуе своiх блискучих, чарiвних кольорiв, в нього не впиваються гострими пазурами сумлiння, нудьга, помста, злiсть, хвороба, смерть.