Українська модерна проза

Воно не рветься, як павутиння од якого-небудь несподiваного випадку. Жах не повзе по спинi холодною гадюкою. Жаль не рве серця. Я не жалкую, що не побачу своiх дiтей, бо знаю, якi вони будуть i що iх чекае. В зернi життя, яке я поклав у воду, е тiльки заплiд повного задоволення й щастя.

Одчинiть менi вiкно! Нащо ви його зачинили? Я влетiв сюди навмисно, щоб сказати вам:

– Не журiться, нещаснi люди, i не думайте, що ви царi землi, але ви будете колись щасливими, будете колись раювати.

Тепер лину у царство, де чутна

Землi музика чарiвная

В блискучих крапельках роси

Там ненюфара золотая

У царствi звукiв i краси.

Сонечко заходить; воно кидае останнiй золотий промiнь, на краевидi золото-рожева смуга. Прийшов мiй останнiй час.

Прощай!

Ефемериди ми, не люди,

Прощай же, сонечко, прощай!

В нас похорон та слiз не буде.

Солодкий сон – бажаний рай.

Ми знов зiбралися у пари

Як спарувались за життя,

І в бiлий човен з ненюфари

Ми йдем по схiдцях забуття…

Вiн схилився на лiжко, заплющив очi; велике задоволення розлилося на його блiдому обличчi.

У царствi непевних мрiй та страшних снiв це був найщасливiший.

Грицько ГРИГОРЕНКО

Березень 1867р. м. Макар’ев Костромськоi областi – 27.04.1924, Киiв

Справжне прiзвище – Олександра Судовщикова-Косач. Їi батькiв-учителiв було вислано з Киева за полiтичну неблагонадiйнiсть в Росiю, у 1868 р., пiсля смертi чоловiка, мати з дочкою повернулися до Киева.

Тут дiвчина зростала в оточеннi родини Драгоманових та Косачiв.

Закiнчила iсторико-фiлософський вiддiл Киiвських вищих жiночих курсiв. Була членом киiвського лiтературного гуртка «Плеяда» (1888—1893), у 1893 р. вийшла замiж за М. Косача й переiхала в м. Юр’ев (тепер Тарту, Естонiя). 31901 р. сiм’я Косачiв жила в Харковi, а в 1903 р., пiсля смертi чоловiка, Олександра Косач перебралася до Киева. Тут закiнчила юридичнi курси i працювала в судi.

Писала оповiдання та п’еси.

ОДНА НІЧ

Вони сидiли у самому темному куточку вагона, прикритi зверху спущеною полицею, i свiтло лiхтаря, що був угорi над ними, не досягало iх. Їх постатi ледве вирiзувались, тьмяно освiтленi другим лiхтарем, що висiв в кiнцi вагона над протилежними дверима. Їх обличчя здавались майже так само темними, як i одiж.

Вона ридала гiрко i довго. Вiн не мiг заспокоiти ii.