Українська модерна проза

В очах його потемнiло, – знявся рiй дум над головою, закуйовдився чорним снiгом i надовго стало темно, темно та глухо. Шум розлягаеться коло його, розливаеться клекотом, його тiло облите довкола срiбною пiною. А з неi виринае якась бiла рука, бере його за серце i тягне до води.

А вода так шумить i шумить…

Що це? То його дружина – така ясна та бiла тягне його до себе серед срiбноi пiни та шуму! Притягае його раменами до свого тiла бiлого, як снiг, обкручуеться коло нього, як вуж, i лоскоче смiючись, залоскотала його з пожадливим реготом, вп’ялилась в уста гарячими устами, як п’явка, i несе його, несе кудись пiд воду!.

.

А вода так шумить i шумить…

Хвиля носить ними повз наiженi кременистi гребенi, ударила його грудьми об камiнь, трiснула головою об скалу, а жiнка все смiеться, така рада, втiшена, несе його щораз глибше i глибше пiд воду.

А вода так шумить i шумить…

Вiн покривавлений вириваеться з ii обiймiв, та жiнка держить його цiлою силою. Ослаб, знесилений опустив руки i пливе безсильно в ii раменах у море темне – як нiч, незглибне – як свiт, холодне – як могила…

Прокинувся, був увесь у водi, зiрвався, протер очi – було темно.

У горах шалiла буря, дощ лив, як з вiдра, з темного неба. Глухий бiр гудiв понуро, а в пропастi ревiла рiка серед трiскоту дерев i грюкоту камiння…

V

На другий день вже високо пiдбилося сонце на чисте небо, як Іван вертавсь на-вправцi городами з залiзницi додому.

Страшний був – перемоклий, похилений, а на обличчi ввесь чорний.

Як злодiй пiдкрадався до мiста, ховаючись вiд стрiчi з людьми, стежками через вiльшину доходив пиняво до свого саду. Опинився бiля звалу пiд базником посерединi саду, що зеленiв городиною, аж свiтився до сонця. Поглянув на камiння визбиране пильно жiнкою з грядок i призадумався – аж дивиться: сидить мiж камiнцями здорова гадюка, аж iскриться до сонця своiм зигзаковатим хребтом… Усмiхнувся лукаво, нараз незвичайна думка блисла йому в очах, аж засмiявся!

Мерщiй кинувся в сад, перебiг до малоi веранди, вiдчинив своiм ключем вiтальню i ввiйшов тихцем до ателье.

Зняв клiтку з соловейком i вибiг. Вiдчинив ii i випустив пташку з усмiшкою дивноi вiдради.

– Лети, лети на волю, спiваче, замкнула тебе для мене, а мене для себе, лети на волю!

Пташка вирвалась, пурхнула i сiла на галузку вишнi, розглянулась, затрiпотала i стрибнула вгору понад сад. А Іван пiдкрадався, як кiт, край базника до купи камiння. На каменi ще сидiла гадюка.