Українська модерна проза

Кинувся, як блискавка, i прибив ii клiткою. Засичала, напнялась, звинулась i цiлою вагою свого тiла метнулась у порожню клiтку. Без нiякого остраху з поспiхом зачинив Іван клiтку i поставив на землi.

Звiрюка кидалась у клiтцi, шипiла, кусала, пiнилась…

Виймив з кишенi хустку, перестiбнув через верх, зав’язав ключку i вхопивши за неi, подався в сад. Ішов, уважно розглядаючись довкола, крiзь кущi порiчок та агрусу. Гадюка кидалась у клiтцi, а далi, знесилена, впала на долiвку клiтки та й свiтила кривавими очима.

А Іван говорив, як демон, про себе:

– Завiшу тебе в кiмнатi, дивися, учися, спiзнай, хто ти!.. Поки ти в клiтцi – лагiдна, як ласичка, а як вийдеш поза стiну, кусаеш!..

Увiйшов крiзь вiдхиленi дверi навшпиньки через вiтальню до ателье i задержався пiд дверима. Почув стогiн – то стогнала Ганна! Слухав – стогнала i плакала. Обняв його дивний жаль – прокинувся з нестями. Поглянув на клiтку i засоромився.

Пiдiйшов до вiкна i з цiлою силою жбурнув клiткою у квiтник.

– Я навiжений, навiжений! – шептав до себе.

Вiдвернувся вiд вiкна – очi його впали на стiну, де був образ його красунi.

Наче хто проткнув нiж пiд його серце, знов бризнула кров iз засклепленоi рани – знявся в нього давнiй жаль до Ганни, великий жаль…

Вибiг з хати як одержимий, перебiг через сад i помчав садами у темну вiльшину, як ранений звiр.

VI

Була пiвнiч.

Небо чисте – iскрилось золотими очима над сонним мiстом. Лампи у мiстi погасли. Де-не-де свiтила лампа на розi вулицi. В садах тихо, сюрчали коники та й тi притихли. В маляревiй хатi блимало свiтло i ясною смугою падало в садок.

Крiзь кущi вiд садiв кралася понура постать Івана. Щохвилини приставав та дивився в освiтленi вiкна. Пiдiйшов пiд саме вiкно i глядiв блiдим лицем всередину спальнi.

Над лiжком сидiла наймичка Оксана i дивилась у блiде обличчя Ганни.

Ганна лежала з розкиненим волоссям, блiденька та спокiйна, наче сонна, мабуть, засипляла. Їi блiде обличчя викривилось край уст рисою великого терпiння, але було лагiдне, безмежно добре та невинне.

Легко застукав до вiкна. Наймичка встала i вiдчинила дверi вiд веранди.

– Що там панi? – прошептав тихо.

Наймичка глянула на нього блiдого, аж у долонi сплеснула.