Українська модерна проза

Зiгнувся з розжалля до ii нiг i заридав тихо…

Гасли зорi, свiтинiло небо, займалось на зазiр, а вiн сидiв коло неi, хоч був утомлений до упаду. Пив безупину, спрага пекла його горло – випив чай з ромом, каву, вино, далi став пити сам ром…

Ганна лежала блiда, аж жовта, час до часу зiтхала глибоко, марила крiзь сон та стогнала:

– Вiдiрвала вiд серця, його вiдiрвала, чого хочеш, чортице, ти мертва, ти згорiла, пекло тобi?! Вiн мiй, мiй, я його вже не пущу, вiн мiй, тут коло мене малювати буде, не вiдбереш менi його, ти сновидо, омано! Іди, чого хочеш?!

Анна кидалась на лiжку, скинула зi себе ковдру, бiле ii тiло, як з мармуру, так i кинулось артистовi в очi своею незвичайною яснiстю i класичними лiнiями.

Скiльки не мав вiн перед очима чудових модельок та класичних фiгур, нiяка не була такою красунею, як вона, нiколи ще не видiв вiн такоi чудовоi будови жiночого тiла.

«А все ж в цьому тiлi нема духа, нема високоi душi, що збагнула би його тугу: досягнути, вирвати незглибну тайну мистецтва, закувати ii в форму.

Як ii навчити, як пiдняти ii вверх, як вдихнути душу в те тiло!»

Для цього тiла вiн покинув знання, покинув боротьбу з формою, покинув змагання до iдеалу i малюе образи до церков на замовлення! Ха, ха, ха!

Засмiявся боляче, а на цю думку серце в його круто повернулось i загорiлось ненавистю до жiнки. Перед очима станула чорна пропасть забуття – вiчного, безiменного…

«Страшно, як страшно так умерти! І вiн не блисне навiть, як метеор, вiн, що мiг бути творцем, вiдкривцем духових тайн!

Чому вона так живе, як вона може так жити? Вона не мае свого «я», вона слiпа, не видить ясних зiр, щойно по смертi, може, побачить, натхнеться духом вiчностi, щойно по смертi!»

Думки його бiгли, як хмари в бурю, гомонiли, грали, блискали.

Нараз блиснула одна – аж струснувся, голова пiшла ходором, вдивився в одно мiсце, як заклятий…

– Геть звiдси, геть! чого мене давиш? – застогнала жiнка на вид якоiсь сонноi прияви.

– Іди, iди, не можу стерпiти твоiх очей, чого мене мучиш, чого його тягнеш кудись, вiдриваеш вiд мене!.. Грiх, грiх!

Іван слухав з великим напруженням ii слiв, аж його обняв страх.

– Невже вона щось бачить? Невже вона чуе, що я задумав?!

У хатi стало душно, мов стеля опустилася вниз та пригнiтила йому голову…

Дивився в порожню, як навiжений, чув щось страшне, велике, серце, як молотом, гупало у грудях.