Українська модерна проза

З долiвки виприснув стовп свiтла, перед ним станула вогнем обсипана бiла тiнь, з його власним обличчям, ясним, як сонце, i сяяла, аметистовим то рубiновим свiтлом мiнючись.

Іван закрив очi i припав до долiвки, а над ним говорив глухий пророчий голос:

– Чому покинув еси храм свiй i перейшов у домовину духа? Початi i ненародженi дiти твоi плачуть за тобою i кличуть тебе!

– Чи на те винiс я тебе з самого дна на крилах своiх, аби забув ти на храм свiй, дiйшовши до стоку гiр?!

– В раба часу i матерii змiнився ти i п’еш отруту, що знищить духа твого! Що найкраще перебув ти з жiнкою, якiй служиш, – лиши ii i вертайся за мною в гори, не надiйся вiд неi нiчого кращого вже!.

.

Голос занiмiв, тiльки шум пiшов по кiмнатi. Іван пiдняв очi – з яснояви нi слiду…

– Ох! – стогнала Ганна. Вiн глянув, чи не збудилась – та вона спала камiнним сном, як сон-трава по бурi, яснiла, як мармурова статуя, вабила красою свого тiла, як Єва яблуком розкошi.

– Лиши ii i вертайся в гори! – повторяв слова артист.

«Не пущу його, не пущу, вiн мiй!» – шибнули йому в головi слова, вирванi крiзь сон з глибини душi Ганни.

– Не пустить, га-га! – зареготався вiн демонiчним смiхом. – Не пустить, доки буде жити!

– А якби… – прошептав змiненим суворим тоном. На блiде його обличчя висунулась понура тiнь – знов заблиснула та сама думка i в кiнцi заграла з незвичайною рiшучiстю.

– Так, мушу!.. Для неi лiпше i для мене…

Зимний пiт облив його чоло.

Зiрвався i глянув мимовiльно до дзеркала.

– Роби скоро! – гей шепнуло йому щось. Вхопив пляшку з ромом, перехилив до уст i вибiг з кiмнати в сад. На небi на свiт займалося, меркотiли зорi, прижмурюючи своi блiдi очi. Одна заблимала, заяснiла, пiрнула в безмежну глибiнь сизоi блакитi – i згасла в очах артиста.

VII

У саду вхопив клiтку i несе – станув на стежцi.

Хтось iшов за ним! – нi, тихо скрiзь, нiхто i не шершне. Ступив два-три кроки – нi, хтось iде! «Га, то моi кроки», – подумав.

«Іде, щось, трiснуло в саду». Тихо всюди – яблуко впало з дерева. Пiдiйшов до дверей, ступив на схiдцi, станув – скрiзь тихо. Щось свiркнуло – цвiркун збудився в травi. Тихо, аж тиша б’е в вуха…

Вiдчиняе дверi – скрипнули i його серце застигло на мiсцi.

«Чого я? То дверi!» – отямився вiн. Увiйшов у кiмнату, як кiт, i станув, як злочинець. Гадюка збудилась i кидалась до свiтла, Ганна застогнала, зiтхнувши глибоко.