Українська модерна проза

Перецвiли лелii у батькiвськiм садку, зате зацвiли рожi у зiльнику, перед верандою над просторим берегом широкоi блискучоi рiки.

Вона сидить зi своею дружиною.

Солодкi пахощi рож заповняють повiтря. Їх темно-червонi, бiлi i рожевi корони розхилюють чудовi листки на струнких гiлках буйних кущiв.

Як гарно цвiтуть рожi! Правдива оаза рож.

І справдi, рожi цвiли не лиш у них в зiльнику, але i у серцях. А далекi гори прости-глися довгим пасмом, критi бiлими хмарами, як будучина перед оком людини. Гарно звiяна iз вершин гiр легка хмарка спадае на блискучi води рiки.

Великий ясний мiсяць пiдноситься поволi i срiбляним промiнням мiниться у бiлiй мряцi, що зливалась з блискучими филями води. Рожi, неначе б вслухувались в чудну тишу. Стулювали листки пишних корон, щоби рано знов iх розхилити до сонця, щастя-життя!

Дмухнув холодний вiтер, розлетiлись листки золотих снiв i надii, пов’яли у розцвiтi цвiти.

Лютий мороз вистудив перед часом кров у жилах i заморозив гарячi почування серця. Сiяюче щастям око залилось сльозою, заслонило хмарою погiдне лице, а зложенi до усмiху уста викривились болючим терпiнням.

Страшна неповернена втрата вдарила громом в серце, повне живих почувань.

Громова блискавка прибила душу i зруйнувала тихий затишок життя. Молодiсть прибрана в рожевi цвiти, сiяюча щастям, розвiялася, як тiнь, а серед цвинтарного простору станула осiння шаруга, з заломаними розпукою руками.

Усе змiнилося.

Люта доля поставила ii завадою на дорозi тим, кому колись подавала помiчну руку в тяжкiй боротьбi щоденного життя.

Все, що давнiше почитувано ii в заслуги, iдеалiзовано, тепер топталось без милостi. Окружена злобою ще бiльше цiнила свою втрату, якоi не могла i не хотiла забути.

Де ти, де ти, сердечний приятелю мiй! Чи може се статися, щоби мiй жаль i розпука не доходила до тебе, щоб ти не бачив моiх слiз, не чув крику зболiлоi душi!

I

Жалiешся, що доперва з часописей дiзнався про мою втрату. Кажеш, що тебе, близького свояка i товариша молодих лiт болючо дiткнула байдужнiсть, на яку нiчим собi не заслужив.

Вибачай. Але бiль мого серця на те не дозволяв. Велика неправда, що спiвчуття приносить пiльгу. Навпаки. Коли людина знае, що його втрата його найближче дотикае, коли знае, що глибини його болю нiхто не годен вiдчути, тодi кожда заява спiвчуття видасться гiркою iронiею.

Може моi слова вразять тебе. Хочу, щоби повна одвертiсть була доказом давньоi щиростi. Впрочiм вiддалення мае своi права.