Українська модерна проза

Воно е таким самим морем для душi, як те дiйсне море, що нас дiлить.

Довго зволiкала з вiдповiддю на твое добре, сердечне письмо. І от доперва тепер знаходжу на стiльки сили, що можу вiдповiсти на твоi допити про мое життя тепер, якщо те все, що тепер вiдчуваю, можна називати життям, а не якоюсь пекольною мукою. Здаеться менi, що двигаю якийсь страшний тягар, а лютi гадюки жеруть мое серце i висисають кров. Безкровна, вичерпуюча втома знесилюе мене i зовсiм паралiзуе волю. Сиджу часом годинами на тiм самiм мiсцi i дивлюся на кинене пальто, котре треба менi взяти на себе, щоб йти на вулицю.

Сиджу i дивлюсь, а скiлько часу минуло – не знаю, де моi думки блукали – не знаю. А пальто лежить на тiм самiм мiсцi, значить, я не брала його на себе, нiкуди не виходила.

Часом говорю з людьми i пустий смiх мене поривае. Їм здаеться, що вони зi мною говорять, а мене нема, е лиш двi горiховi стуленi лушпинки без зерна.

Вiд часу до часу хочеться смiятись до розпуки.

Чи то симптом умового збочення? Трафлялось се звичайно тодi, коли бачила здорового молодого чоловiка, як йшов дорогою. Кождий рух, кождий мускул зраджував фiзичну силу.

Чи е така сила життя, щоби могла опертися своiй суперницi смертi?

І дивний смiх викривляв менi уста. Мусiла з усiх сил затиснути зуби, щоби голосно не розсмiятись.

Але нащо я тобi про те пишу. Про що iнше питаешся, що iнше вiдповiдаю. Бiль душi так притлумив мене, що про нiщо iнше, крiм того болю, не можу нi думати, нi говорити.

Звичайно нiчо до нiкого не говорю. Присилувана – говорю, лиш про мiй бiль. Ти своiм листом також присилував мене до сього. Сам собi будеш винен, коли мiй лист не дасть тобi того, на що надiявся.

II

Пишеш, що деякi симптоми мого настрою не тiшать тебе. Не радиш вiддаватися самотi. Коли ж бо мене гамiр свiта не лиш дражнить, але навiть тяжко болить. Найлiпше тому люблю самоту. Вона все-таки найбiльше дае спокою мойому зболiлому серцю.

Найрадше ховаюся десь у кутку в хатi, щоби як найменше бути на очах. Таке сидiння на одному мiсцi, неначе стримуе розшалiлий бiль душi. Уявляеться менi в’язниця невинно засудженого.

Страждання такоi людини завжди вражали уяву, а тепер неначе приносять якусь пiльгу. Разом з ним терплю, разом бунтуюся супроти неправди тих, що на нас навалили таку недолю. Люди часто заподiвають людинi таку кривду через свою несвiдомiсть.