Українська модерна проза

Ой весно-весно! Коли просвiтаеш ти безталанну Русь-Украiну своiм благодатним привiтом «добридень»?

Коли розкуеш ii кайдани, обновиш волю?..

ГЕРДАН

Вона нанизувала гердан! Дрiбнесенькi, як мак, криштальнi насилювала на шовковi ниточки… Звiльна, спокiйно, рiвно насилювала рiзнобарвнi самоцвiти…

Вона нанизала його до краю.

Тепер мерехтить вiн на ii русальнiй русi косi… той гердан…

Дуга, що краснiе на тлi рясних слiз, оживля так пухкi, блакитнi основи.

Скiльки ж то алмазних криштальцiв у ньому iскриться! Той зорею зорiе – цвiтом надii процвiта, той огнем жарiе – прискае жаром чуття-життя, той чорним оксамитом блестить мляво на основi рожевого тла – могильним жалем-розпукою вiн зiр ятрить, а той гарячим полум’ям аж кипить – вiн долi-волi добува, – а той… той останнiй там на краю промiння iдеi розлива…

Дивлюсь на його… на той гердан; дивлюсь та й бачу… кого?.

Дивлюсь… завмерле серце ожива, рiй думок надлiтае… i я собi берусь нанизувати гердан!.

ОСІНЬ

Непривiтно й лячно тепер у нашому краю. Рудiють поля, скидають свою одiж дерева й, неприодiтi, розмовляють тихенько, начеб змовлялись на кого.

Осiннiй цар забрав iм все добро й пiшов бундючний назустрiч свому противниковi, зимовому царевi, геть, геть… у темнi лiси. Там йому поборотися б з ним.

Не по нутру йому ся боротьба; вiн iз достатками раднiш погуляв би собi гарненько, так годi. Лютий ворiг напосiвся на його багате царство, на його достатки – доконче його завоювать хоче.

Бiднi пiдданцi осiннього царя бояться ворога своего пана; вони знають його смертоносну жорстокiсть, знають його кайдани. Вони хотiли б ще жити на волi й тому радi б стати в оборонi царя осiннього. Хоть i вiн забрав iм всi достатки, що iм здарувала iх земля в замiну за криваву працю, та все ж таки вони його навидять, – бо у нього iм воля. Тим i змовляються вони супроти ворога своего пана, тим i пробують своiх сил та й зброяться до бою.

Вони шепотом нараджуються, органiзуються, а буйний вiтер передае iх раду-на-раду ясному сонцю. Ще день, два днi – i вони стануть до бою, кривавого бою!..

Але сонце спочувае себе слабим, непригiдним до боротьби.

Йому жаль, що втеряло свою мiць. Із журби поблiдло й заплакало ревними сльозами, що капчуть iз його пухкого покрову.

Бачать тее чепурнi пiдданцi-борцi царя осiннього i тривожаться чимало.