Українська модерна проза

Вiн знав, що в кожнiй трясовинi живе гаддя.

Розумiв, що зараз воно кимсь роздражнене, чомусь роздратоване, але незабаром заспокоiться, пiде на дно, а поверхня болотяна стане чиста, i вiн знову побачить там небо.

Стояв i ждав.

Тодi Болотяник розлютився. Завзявся не тiльки вже порушити спокiй в душi юнаковiй, а вчинити iй бiль гострий.

Свиснув на помiч усiх чортiв. Тi вискочили на поверхню, прибрали рiзнi гидкi страховеннi вигляди, жерли юнака своiми страшенними очима, люто погрожували, з ненавистю дражнилися, перекидалися та вертiлися, переплутувались, скручувались великими клубками, плигали по каламутнiй водi.

Юнак посмiхнувся…

Вiн хоч i в тюрмi, але високо над страшним болотом. Вiн знае, що нечиста сила водиться в кожнiй трясовинi i що прийде час – i вона вся згине.

Стояв бiля вiкна i ждав.

Тодi всi чорти втихомирились i стали радитись…

І от болото стишилось. Стало чисте i блискуче, як дзеркало. Та не вiдбилось в ньому нi сонце, нi блакить небесна, а…

Вмент лице потьмарилося, очi розширились, кров захолонула в жилах, i бiль гострою стрiлою вдарив йому в серце – вiн побачив у болотi свого найвiрнiшого друга…

У нестямi вiдскочив од вiкна…

І не вiрив очам своiм.

Знову пiдбiг до вiкна, дивився i приглядався з панiчним страхом.

Нi сонця, нi блакитi – нiчого нема на тихому болотi, нiщо не вiдбивалось на гладкiй поверхнi, а лиш у прозорiй водi, на самому днi, сидiв чорт Болотяник, а з ним у повнiй приязнi його наймилiший, найдорожчий друг, спокiйний i лагiдний, живий i реальний…

Тодi невимовний жах опанував його душею.

Кидався в своiй тюрмi, як дикий звiр у клiтцi, шматував на собi одежу, упав на камiнний помiст i бився в корчах об нього головою.

Аж тепер Болотяник з усiма своiми чортами заливався веселим реготом, i луна вiд нього струшувала стiни тюрми, котилася ген далi степами, лiсами…

ЧОРНА МАРА

Їх було багато, чоловiкiв i жiнок, що повертали з неволi в рiдний край.

Усi знали дорогу, а таки заблудилися.

Блукали, як у лабiринтi, мiж горами високими, попiд скелями навислими, в глибоких провалинах, куди не досягало свiтло сонця.

Тут було вогко й темно. Слабiшi притупили свiй зiр ясний, сильнiшi його нагострили й от угледiли Чорну Мару, що iх водила, морочила, дихала тьмою й холодом.

І розповiли про це невидючим.

Тодi всi разом кинулися на страхолюдну Мару, щоб ii прогнати, знищити, щоб прокласти путь до свiтла, до своiх родючих нив.