Українська модерна проза

Мара зникла, i перед ними простелився шлях на високу гору.

І сказали однi:

– Ми бачимо, що перед нами широкий шлях, а над нами небесна блакить.

І з розпукою скрикнули другi:

– Ми лиш чорну нiч бачимо перед собою й над собою!

Тодi сказали видючi темним:

– Браття! Заждiть нас тут, а ми пiдемо на цю гору, щоб поглянути, куди лежить путь до рiдного краю. Тодi повернемось i заберемо вас.

І сказали темнi видючим:

– Браття! Ми разом блукали в проваллях, разом одiгнали Чорну Мару, разом хочемо побачити й путь до рiдного краю.

Тодi видючi взяли за руки темних, повели iх широким шляхом на верховину.

Усi йшли, повнi сил i життя. Ішли довго-довго…

Широкий шлях, що далi звужувався, укривався гострими камiннями, що рiзали ноги до кровi, перетинався холодними мочарами, сходив на слизькi стежки й дорiжки помiж скелями й камiннями…

І сказали видючi:

– Горе нам! Широкий шлях позад нас, а перед нами знову бездорiжжя.

І сказали темнi:

– Горе нам! Ми разом проходили вгору широкий шлях, разом терпiли по стежках i дорiжках, а тепер, коли надходить кiнець нашим мукам, нас хочуть покинути брати нашi.

Тодi видючi знову взяли за руки темних i так вели iх на верховину, а Чорна Мара заступила iм путь, дихала на них тьмою i холодом…

Усi знесилилися, i безнадiйнiсть почала заглядати iм у душу.

Тодi хтось зачав побiдну пiсню, i всi враз пiдхопили ii.

Полинула пiсня голосна вниз, полетiла вгору, прогнала Чорну Мару.

Мара знову зникла…

І от усi стали на верховинi.

Праворуч i лiворуч з гори спускався срiблястий шлях, а далеко на обрii виднiвся рiдний край. Там свiтило сонце, там розлилися широкi рiки, там хвилi перловi плескали об береги синього моря…

Просто перед ними, внизу, чорнiла глибока прiрва.

Омрiянi, в нiмому захватi стояли видючi над безоднею й дивилися в далечiнь, де була вся мета iхнього життя, де було iхне щастя.

І сказали темнi, що стояли позад них:

– Чого ви стали?

Видючi не чули i все дивилися на далекий рiдний край.