Українська модерна проза

Тепер отут мертва краiна, а ти ще живий… Ти умри!.. Не живи, бо цього одного i не можна. І нiщо не поможе тобi. Як не вмреш, то нудьга та розпука тебе полонять, а душа заболить через цюю однаковiсть вражень, i ти вiддаси тодi все доброхiть оцим туркам: скарби своi, душу i тiло. Тай приймуть вони лиш тодi, коли будуть до тебе прихильнi…»

Читаю у поглядi друга цi дикi слова, i обурення в серця росте i кипить у души моiй лютiсть…

– Дурницi плетеш еси, зраднику лютий! Твiй погляд такий навiсний… вiд нього холоне в душi, стискае у грудях, смага на устах запеклась… Із очей моiх геть! Не дивися…

І враз побратима не стало.

Менi уже робиться страшно-престрашно, аж серце у грудях холоне. А в хатi так тихо, що в ухах гуде…

Пiдходжу я знов до вiкна i кидаю погляд на море, – аж чую, се море прокинулось, встало, се море гуде. Дивлюсь я на нього: воно потемнiло вiд хмар, не видко i клаптика неба блакитi, не знати де й ранiшне сонне сховалось. І гнiвним зробилося море i страшно сердитим.

Гуде воно дужче та дужче, гуде й починае ревти. І б’е сивi хвили об берег сердито, немов викликае до бою. І сплескотом кожним сердитоi хвилi мене мов обухом хто в голову б’е, черкае холодним ножем поверх мозку. Стою край вiкна, мов прикутий i рушитись сили не маю, не можу нiяк не дивитись на море бурхливе, що з нього мучителi вийшли моi – невидимi бiлii турки.

А море реве-клекотить, змагаеться, бiлими хвилями б’е в кам’яне набережжя сердито. І бiлая пiна летить геть далеко на город увесь.

За хвилею бiлая хвиля бiжить, одна одну немов випереджае, – i гнiвнi усi, i страшнi…

Іде ось одна… iде i шумить, вже до берега близько пiдходить i бiлою пiною вдарила в берег, i високо пiна летить i пада, мов снiп на все мiсто. І разом iз цим невидима рука черкае по мозку мене боляче…

Іде знову другая хвиля… ще здалека бiлую пiну угору скидае… Та що це таке? На високiм хребтi тоi хвилi русалка якась, уся бiла, гойдаеться стиха… у довгiй, у бiлiй одежi, в чалмi… Ох, та це ж знову огидливий турок! А хвиля iде i шумить… Ударила в берег i порохом легким, кривим той турок умить розлетiвся.

І разом з тим вибухом хвилi мене рiзонуло холодним ножем.

Іде знову бiлая хвиля, несе на своему хребтi знову бiлого турка. Злегенька земля стугонить i тремтить. На мене вiд п’ят до лиця буцiм снiгом холодним хто сипле.

Слiдкую за кожною хвилею, кожну з простору до берега стежу очима i жду, коли хвиля сердитая турка об берег ударить.