Українська модерна проза

Не так боляче вiд удару того, як лячно та прикро, бо серце з страху завмирае.

Ось хвиля шумить бiля берега… вдарила, й порох кривавий на берег летить. Куди вiн упав, я не бачу, бо б’е мене в голову й риже холодним ножем.

Ось новая хвиля iз недрiв морських устае; гойдаеться турок на нiй, рукавами махае… Ось вже коло берега хвиля… Вiд п’ят iде дрiж по менi… Ударила турка об берег – i порох кривавий летить…

Четвертая… п’ятая хвиля…

На всьому просторi морському здiймаються хвилi, як гори i пiняться й дико клекочуть i кидають високо пiну.

На iхнiх хребтах борюкаються, борються з ними розпучливi бiлii турки. А море ще дужче реве, клекотить i б’е в набережжя. І бiлii турки все бiльше i бiльше з безоднi на поверх морський виринають i б’ються один об одного, i в хвилях ховаються знову i знов виринають, немов в казанi величезнiм ки-плять-клекотять. З розпуки руками махають, ногами об хвилi сердитii б’ють… А вiтер лютуе, а вiтер одежу iх рве i далеко шматки вiдкидае, розмотуе iхнi чалми… i скрiзь завивала тii мають, мов прапори бiлi…

Чим бiльш, чим грiзнiш реве море, лютуе i б’е в набережжя, чим дужче земля стугонить, тим мозок мiй дужче хтось рiже, на голову пада удар за ударом помiрно.

Вже берег увесь геть засипаний порохом дрiбним, червоним, мов кров’ю политий. Мiшаючись з бiлою пiною, порох ii червонить, i кров ця у море стiкае рiчками.

Вiд берега – море криваве, страшне; на просторi – воно ще страшнiше!

В душi же моiй iзболiлiй пануе не страх, а розпука безкрая, мiй мозок болить вiд ударiв, а тiло холодне, немов завмира.

І ось ще велика-велика, дев’ятая хвиля гуде…

Земля стугонить, гуготить, а у мене душа завмирае… Чи довго ще буде оце?

А хвиля до берега ближче iде та шумить. В обiймах ii здоровезний пручаеться турок, руками ii роздира, зубами гризе, скаженiе з розпуки.

А хвиля все ближче, все ближче…

Земля стугонить i тремтить…

З важким силкуванням заплющую очi, аби вже нiчого не бачить, i жду, завмираючи серцем…

Ось зараз дев’ятая вдарить великого турка, та так вже ударить, що город провалиться весь, i я полечу у безодню.

По тiловi всьому вже холод смертельний iде, i серце уже не колотиться в грудях – спинилось.

Враз море скажено ревнуло, земля застогнала, уся сколихнулась, струсилась i вдарило щось мене в голову так!.. що прокинувся я…

ХАТА ГОРИТЬ

Це трапилось зо мною несподiвано, як хвороба, як пригода.